Читати книгу - "Остання збірка"

І раптом я почув лемент і звук, який ні з чим не можна переплутати — звук щелеп, що зімкнулися.

— Я загинув! — скрикнув дерг.

— Що треба робити? — знову вигукнув я.

Почувся жахливий хрускіт працюючих зубів. І дуже слабкий голос дерга:

— Не ліснеризувати!

Потім запала тиша.

Тому я зараз сиджу вдома і нікуди не виходжу. Наступного тижня в Бірмі розіб'ється літак, але це ніяк не вплине на мене тут, у Нью-Йорку. І фиги теж не зможуть заподіяти мені шкоди — адже дверцята моїх шаф щільно зачинені.

Найбільшою проблемою є ліснеризування. Мені не можна ліснеризувати. У жодному разі не можна. Якщо я зможу уникнути ліснеризування, усе минеться і об'єктом полювання стане хтось інший. Так має бути! Треба лише перечекати.

Проблема в тому, що я не маю анінайменшого уявлення, чим може виявитися це ліснеризування. Дерг казав, що це звичайна людська дія. Отож увесь цей час я уникаю майже всіх дій, яких тільки можу.

Я трохи задрімав, і нічого не трапилося. Отже, це не ліснеризування. Я вийшов на вулицю, купив їжі, заплатив за неї, приготував і поїв. Це теж не ліснеризування. Я пишу цю розповідь. І це теж не ліснеризування.

Коли-небудь усе минеться.

Треба трохи поспати. Здається, застуда посилюється. Свербить у носі, хочеться чхну

Заповідна зона

— Гарна місцинка, капітане? — зумисне недбало сказав Симонс, поглядаючи в ілюмінатор. — Схоже на рай.

Він позіхнув.

— Вам ще рано виходити, — відповів капітан Кілпепер, відзначаючи невдоволений вираз на обличчі біолога.

— Але, капітане... -Ні.

Кілпепер поглянув крізь ілюмінатор на хвилясте море трави. Ця трава, всіяна червоними квітами, здавалася такою ж свіжою, як і два дні тому, коли корабель здійснив посадку. Праворуч, за луками, було видно бурий ліс, вкритий жовтими й помаранчевими плямами квітів. Ліворуч здіймалися пагорби, розфарбовані контрастними відтінками блакитного й зеленого. З невисокого пагорба збігав водоспад.

Дерева, квіти та все інше. Що й казати, планета, безперечно, напрочуд гарна, і саме це викликало в Кілпепера недовіру. За життя він змінив двох дружин і п'ять новісіньких кораблів і з досвіду знав, що за чарівною зовнішністю може ховатися все що завгодно. П'ятнадцять років у космосі додали зморшок на обличчі й сивини на скронях, але не підстав, які змінили б його переконання.

— Ось звіти, сер.

Помічник капітана Морена подав Кілпеперові пачку паперів. На широкому, грубо виліпленому обличчі Морени — нетерпіння. За дверима Кілпепер почув шурхання ніг і приглушені голоси.

Він знав: там зібрався весь екіпаж і чекає, що він скаже цього разу.

Усім страшенно кортить вийти назовні.

Кілпепер переглянув звіт. Те саме, що й у попередніх чотирьох партіях. Атмосфера придатна для дихання, немає небезпечних мікроорганізмів, ніяких бактерій, радіація відсутня. У сусідньому лісі є якісь форми тваринного життя, але жодних проявів енергії. Виявлено велику масу металу, можливо, багату на залізо гору, за кілька миль на південь. Треба обстежити докладніше.

Усе гаразд, — засмучено сказав Кілпепер. Звіти викликали в нього незрозумілу тривогу. З досвіду він знав, що з кожною планетою що-небудь не так. І краще з'ясувати це напочатку, поки не сталося лиха.

— Можна нам вийти, сер? — запитав коротун Морена, виструнчившись на весь зріст. Кілпепер майже фізично відчув, як команда за дверима затамувала подих.

— Не знаю, — сказав Кілпепер і почухав потилицю, намагаючись вигадати причину для нової відмови. Тут мусить бути щось не так.

Гаразд, — сказав він нарешті. — Виставте повну охорону. Виходять четверо. Далі десяти метрів від корабля не відходити.

Хочеш не хочеш, а людей треба випустити. Інакше після шістнадцяти місяців безперервного перебування в задушливому тісному кораблі вони просто збунтуються.

— Так, сер! — І помічник капітана вибіг за двері.

— Гадаю, це означає, що науковій групі теж можна вийти, — сказав Симонс, тримаючи схрещені пальці в кишенях.

— Звісно, — втомлено відповів Кілпепер. — Я йду з вами. Зрештою, якщо ця експедиція й загине, невелика втрата.

Після шістнадцяти місяців перебування в задушливій, штучній рециркульованій атмосфері корабля повітря невідомої планети видалося на диво солодким і свіжим. З гір повівав легенький підбадьорливий вітерець.

Капітан Кілпепер схрестив руки на грудях, допитливо принюхався. Четверо членів екіпажу ходили довкола корабля, розминаючи ноги й глибоко з насолодою вдихаючи цю свіжість. Науковці зійшлися разом, міркуючи, з чого почати. Симонс нахилився й зірвав травинку.

-Дивна річ, — сказав він, розглядаючи травинку на світло.

— Чому дивна? — запитав підходячи Кілпепер.

— Ось погляньте. — Худорлявий біолог підняв травинку вище. — Усе гладко. Жодних слідів клітинної структури. Ану подивимось... — Він схилився над червоною квіткою.

— Агов! До нас гості! — Астронавт, якого звали Флін, першим помітив тубільців. Ті вийшли з лісу й прямували через луки до корабля.

Капітан Кілпепер швидко озирнувся на корабель. Стрільці готові, зброю заряджено і знято з запобіжників. Для вірності він торкнув бластер на поясі й зупинився в очікуванні.

— О, брати по розуму! — пробурмотів Еремік. Як лінгвіст експедиції він спостерігав за наближенням тубільців з суто професійним інтересом. Решта екіпажу просто стежила за тим, що відбувається.

Попереду групи крокувала істота з жираф'ячою шиєю не менше трьох метрів завдовжки, але на коротких, товстих бегемотячих ногах. У неї була весела привітна фізіономія й червона шкіра у великий білий горошок.

Слідом за ним рухалися п'ять невеликих тварин розміром з тер'єра, з білосніжним хутром. Вигляд у них був поважний і кумедний. Останнім ішло невелике створіння червоного кольору з п'ятиметровим зеленим хвостом.

Вони зупинилися перед людьми й вклонилися. Якийсь час тривала напружена тиша, тоді усі вибухнули сміхом.

Схоже, сміх був сигналом. П'ятеро білих малят вилізли на спину гіпожирафа, хвилину пововтузились, а тоді стали один одному на плечі. За хвилину вся п'ятірка балансувала, утримуючи рівновагу, один на одному, немов циркові акробати.

Люди завзято зааплодували.

Одразу ж червоний товстун почав розгойдуватися, стоячи на власному хвості.

— Браво! — вигукнув Симонс.

П'ятеро пухнастих тварин зістрибнули з жираф'ячої спини й затанцювали довкола червоного поросяти із зеленим хвостом.

— Ура! — вигукнув Морисон, бактеріолог.

Гіпожираф зробив незграбне сальто, приземлився на одне вухо, так сяк підвівся на ноги й низько вклонився.

Капітан Кілпепер насупився і міцно потер руки. Він намагався зрозуміти, чому тубільці так дивно поводяться. А ті заспівали. Мелодія була дивна, але всі зрозуміли, що це пісня. Вони співали кілька секунд, потім вклонилися й почали качатися по