Читати книгу - "Чарівні створіння"

Ключ вона встромила в такі собі залізні ґрати, які вели в підвал з заднього боку будівлі. Маріан повернула ключ, і ґрати відчинилися. За ними виднілися темні кам’яні сходи, що вели у ще більше темряву — в підвал під підвалом ДАР. Коли Маріан іще раз прокрутила ключ вліво, уздовж сходів автоматично спалахнули смолоскипи. У їхньому мерехтливому сяйві я навіть зміг розгледіти висічений на кам’яній арці входу напис «Domus Lunae Libri». Маріан іще раз прокрутила ключ, і сходи зникли, а натомість на місце повернулися залізні ґрати.

— І це все? Ми туди не йдемо? — роздратувалася Ліна.

Маріан просунула руку крізь стрижні — ґрати виявилися ілюзорними.

— Ви знаєте, я не можу чаклувати, але й не вживати заходів — теж. Тут різні бували відвідувачі, тож Мейкон і Ларкін змайстрували для мене таку штуку, а Ларкін ще й час від часу перевіряє, чи все з нею гаразд.

Раптом Маріан подивилася на нас абсолютно серйозними очима:

— Ну добре. Якщо ви готові спуститися, я не можу вас зупинити. Так само, як і змінити щось, коли ви опинитесь унизу. Я не можу заборонити вам брати книжки і не вимагатиму повернути їх до того, як Domus Lunae Libri знову відчинить свою браму.

Вона поклала руку мені на плече:

— Ітане, ти зрозумів? Це не жарти. Там, унизу, є дуже могутні речі: книги заклять, сувої чародіїв, темні й світлі талісмани, символи влади. Крім мене і моїх попередників, цього не бачив жоден смертний. Багато книжок зачаровано, на деякі накладено закляття. Тож пильнуй і нічого не бери. Ліна сама принесе тобі потрібні видання.

У Ліни почало скручуватися волосся. Вона вже відчувала чари цього місця, а я насторожено кивав. Мої ж відчуття були далеко не чарівні: у животі крутило, ніби я перепив м’ятного шнапсу. Цікаво, скільки вже років місіс Лінкольн та її вірні подруги ходять туди-сюди отам нагорі, не відаючи, що відбувається внизу?

— Хай що ви там знайдете — запам’ятайте: ми маємо вийти з бібліотеки до сходу сонця. В ній можна перебувати лише з дев’ятої до шостої — тільки у ці години вам дозволено вхід. Сонце зійде рівно о шостій, як і завжди в бібліотечний день. Якщо до цього часу ви не залишите приміщення, вам доведеться чекати наступного бібліотечного дня, а я зовсім не певна, що простий смертний зможе його діждати. Я зрозуміло висловлююся?

Ліна кивнула, беручи мене за руку:

— То ми вже можемо зайти? Мені страшенно цікаво.

— Сама не вірю, що пускаю вас туди. Якби Мейкон чи Амма про це знали, вони б мене вбили… — Маріан перевірила час. — Що ж, після вас.

— Маріан. А ви… а моя мама тут колись була?

Я не міг не запитати: ця думка не йшла мені з голови.

В очах Маріан промайнув дивний блиск:

— Саме твоя мама влаштувала мене на роботу.

Сказавши це, вона просочилася крізь ілюзорні ґрати і зникла у темряві входу. Я почув гавкіт Мовчуна, але вертати було запізно.

* * *

Холодні й слизькі сходи, повітря, пропахле пліснявою, — нескладно було уявити, що саме тут місце для вологих, вкритих пилом, забутих речей.

Я намагався не думати про сказане Маріан наостанок. Я не міг уявити, що мама спускалася цими сходами, що вона знала все про той світ, який я щойно знайшов, точніше, який сам знайшов мене в моєму світі. Але вона приходила сюди, і я не припиняв міркувати над тим, як це відбувалось. Вона сама відкрила цей світ — чи її запросили? В кожному разі, згадуючи, що ми обоє знаємо один і той самий секрет, я більше вірив усьому, що відбувалося навколо. Навіть незважаючи на те, що мама не тут.

Хоча на це не можна було не зважати. Я сам спускався кам’яними сходами, різьбленими й пласкими, як підлога старої церкви, оглядав обіруч спуску кремезні валуни, що правили за фундамент старовинної будівлі, зведеної задовго до того, як над нею розташувалося товариство ДАР. Я дивився, куди ведуть сходи, але бачив лише обриси, нечіткі лінії у пітьмі. На бібліотеку це було не надто схоже — радше на те, чим ця будівля, певно, і є, чим вона була споконвіку. На склеп.

У кінці сходів, у сутінках, склепіння підпирали незчисленні крихітні бані. Їх було сорок чи п’ятдесят і всі вони трималися на верхівках колон, які здіймалися до самої стелі. Коли очі звикли до темряви, я побачив, що колони не схожі одна на одну. Деякі з них покорчилися, як столітні дуби, і їхні тіні перетворювали це сферичне приміщення на подобу чорного похмурого лісу. Моторошне було видовище, та й охопити поглядом кімнату здавалося неможливим: хай куди б я подивився — усе потопало в темряві.

Маріан устромила ключ у першу колону, позначену півмісяцем. Уздовж стін знову спалахнули смолоскипи, освітлюючи кімнату мерехтливим сяйвом.

— Які вони чарівні, — захоплено мовила Ліна. Її волосся досі звивалося, а я міркував над тим, яким їй бачилося це місце, які незвідані для мене відчуття вона переживала.

«Це місце живе. Могутнє. Ніби правда, уся правда світу захована десь тут».

— Їх звозили звідусіль ще задовго до мене. Деякі зі Стамбула, — мовила Маріан, вказуючи на оздоблені верхівки колон, — а ці з Вавилона. А ось Єгипет, Око Бога, — провадила вона, переводячи погляд на стовп із чотирма головами яструбів, що позирали з кожного боку. — Ассирія, — поплескала вона рукою по наступній колоні з різьбленням величної голови лева.

Я провів рукою по стіні — навіть на каменях були висічені узори. На одних — обличчя людей, на інших — голови тварин, птахів, дивних істот, що хижо визирали з заростей колонного лісу.

Ми пішли далі крізь склеп, який, певно, виконував тут роль передпокою, і слідом за нами, як вірні супутники, спалахували вогні. Посеред кімнати вже виднівся кам’яний стіл в оточенні різьблених колон. Навколо нього, мало не до самої стелі, височіли нескінченні стелажі (принаймні я б назвав їх стелажами), що розходилися від столу, як спиці у колесі, утворюючи страхітливий лабіринт, у якому простий смертний легко б заблукав. Таку картину малювала моя уява. Окрім круглого кам’яного столу і колон, у кімнаті більше нічого не було видно.

Маріан акуратно зняла з металевого півмісяця на стіні смолоскип і передала