Читати книгу - "Чарівні створіння"

— Роздивіться поки що кімнату, а я перевірю пошту. Може прийти запит на книжку з іншої філії.

— Запит на Lunae Libri?

Мені й на думку не спадало, що існують інші чародійські бібліотеки.

— Певна річ, — відповіла Маріан, повертаючись до сходів.

— Хвилиночку, а як ви отримуєте пошту?

— Так само, як і всі. Карлтон Ітон — листоноша на всі часи.

Значить, Карлтон Ітон у курсі. Ну звісно, а як іще пояснити його нічний візит до Амми? Вірогідно, що й листи чародіїв він читає теж. Цікаво, чого ще я не знаю про Гатлін і його мешканців? Питати й не довелося.

— Нас небагато, але більше, ніж може здатися. Не забувай про те, що Рейвенвуд з’явився тут раніше за цю стару бібліотеку, та й чародіям наша місцевість належала довше, ніж смертним.

— Ось чому ви всі тут такі дивні, — штурхнула мене Ліна, але я й досі думав про листоношу.

Хто ще знає про те, що насправді відбувається в Гатліні? У цьому, іншому Гатліні з таємничими підземними бібліотеками і дівчатами, які керують вітрами і наказують тобі стрибати в прірву? Хто ще пов’язаний з чародіями, як Маріан чи Карлтон Ітон? Як моя мама?

«Товстун? Місіс Інгліш? Містер Лі?»

«Ну точно не містер Лі».

— Не хвилюйся. Коли вони тобі знадобляться, вони тебе знайдуть. Так було і буде завжди.

— Чекайте, — я вхопив Маріан за руку. — А тато теж знає?

— Ні.

Ну бодай хтось у моєму домі веде нехай не зовсім нормальне, але й не подвійне життя.

І наостанок Маріан порадила:

— Починайте. Lunae Libri в тисячі разів більша за будь-яку відому вам бібліотеку. Якщо загубитеся — одразу шукайте шлях назад. Але, якщо йтимете вздовж стелажів — а вони усі розходяться від центру цієї кімнати — то навряд чи втратите орієнтир.

— Як узагалі можна загубитися, якщо йдеш по прямій?

— Спробуй і побачиш.

Ліна перебила Маріан:

— А що в кінці полиць? Тобто в кінці рядів?

Бібліотекар кинула дивний погляд.

— Туди ще ніхто не доходив, тому й не знає ніхто. Деякі ряди переходять у тунелі, деякі приміщення Lunae Libri й досі відсутні на плані бібліотеки. Я сама бачила тут далеко не всі закутки, можливо, доберуся до них одного дня.

— Про що це ви? Усе десь закінчується, ряди книжок не можуть безкінечно тягнутися під містом. Це як — заходиш сюди, а виходиш на чашечку чаю до місіс Лінкольн? Повертаєш ліворуч — і мимохідь підкидаєш книжечку тітці Дел у сусідньому місті? А як прокопатися праворуч, то потрапиш на посиденьки до Амми? — скептично запитав я.

Маріан лишень посміхнулася:

— А як, ти гадаєш, Мейкон отримує книжки? Як відвідувачі бібліотеки уникають уваги ДАР? Це ж Гатлін. Людям він подобається таким, яким вони його знають — яким воліли б знати. Смертні бачать лише очевидне, але спільнота чародіїв з’явилася тут ще до Громадянської війни. Їй сто років, Ітане, і вона не зникне водномить лише тому, що ти про неї дізнався.

— Не можу повірити в те, що дядько Мейкон ніколи не розповідав мені про це місце. Подумати лише про всіх чародіїв, які пройшли через цю бібліотеку!

Тримаючи смолоскип, Ліна витягла з полиці товсту книжку. Вона була в гарній палітурці, важка і пхикнула хмарами сірого пилу. Я закашлявся.

— «Чародійство. Коротка історія».

Потім вона дістала іншу.

— Напевне, тут усе на букву «Ч».

Цього разу вона тримала шкіряний футляр із сувоєм. Ліна підняла покришку й дістала згорток. Навіть пил на ньому здавався старішим і сірішим, ніж звичайний.

— «Чари творення і руйнування». Стара річ.

— Обережно. Їй кілька століть. Гутенберг винайшов друк лише 1455 року, — мовила Маріан і забрала сувій бережно, як новонароджене дитя.

Тепер Ліна обрала іншу книжку, в сірій шкіряній палітурці.

— «Чародійство за Конфедерації». А що, на війні теж були чародії?

Маріан кивнула:

— З обох боків — і від сірих, і від блакитних. Боюся, що цей поділ був для чародіїв одним з найсерйозніших. У принципі, як і для нас, смертних.

Ліна глянула на Маріан і повернула запорошену книжку на полицю.

— Чародії у моїй родині… ми ж і досі воюємо, так?

Маріан окинула її сумним поглядом:

— «Роз’єднаний дім», ось як назвав це президент Лінкольн.[18] Певно, так і є насправді, — вона провела рукою по Ліниній щоці. — І саме тому ти тут, якщо пригадуєш. Щоб знайти те, що потрібно, й надати сенс тому, що не має сенсу. А тепер вам час розпочинати.

— Маріан, тут так багато книжок. Ви б не могли бодай спрямувати нас?

— І не дивіться на мене. Як я вже й казала, у мене немає відповідей, є лише книжки. Починайте. Тут, унизу, ми керуємося місячним часом, і ви можете втратити йому лік. Під землею усе не так, як ззовні.

Я переводив погляд з Ліни на Маріан, побоюючись випустити їх з поля зору. Lunae Libri виявилася страхітливішою, ніж я уявляв — скоріше не бібліотекою, а катакомбами з «Книгою місяців» десь посеред її нескінченних завалів.

Ми з Ліною оглядали безмежні стелажі, не наважуючись зробити й кроку.

— Як ми її знайдемо? Тут чи не мільйон книжок…

— Не знаю. Можливо…

Я знав, що спало їй на думку.

— Потрімо медальйон?

— Він з тобою?

Я кивнув, дістав з кишені джинсів теплий згорток і передав Ліні смолоскип.

— Побачимо, що трапиться. То ж був не кінець.

Я розгорнув медальйон і поклав його на круглий кам’яний стіл посеред кімнати. Тієї ж миті я впізнав в очах Маріан знайомий погляд: так їхні з мамою очі світилися тоді, коли вони натрапляли на особливо цінну знахідку.

— Ви теж хочете це побачити?

— Більше ніж ти думаєш, — Маріан повільно взяла мене за руку, а я — Ліну. Потім я простягнув наші з Ліною сплетені пальці до медальйона і торкнувся його.

Яскравий спалах світла змусив мене заплющити очі.

Дим, запах горілого, і все почалося знову.

Женев’єва підняла книгу, щоб роздивитися крізь дощ слова. Вона знала, що, промовляючи їх, порушить закони природи, вона майже чула, як у вухах дзвенить голос матері, закликаючи її подумати, що вона коїть, схаменутись, але…

Женев’єва не збиралася вертати. Вона не могла втратити Ітана.

І заспів почався.

Cruor pectoris mei, tutela tua est.

Vita vitae meae, corripiens tuam, corripiens meam.

Corpus corporis mei, medulla mensque,

Anima animae meae, animam nostram conecte.

Cruor pectoris mei, luna mea,