Читати книгу - "Альянс. Трилогія Палімпсест. Книга 2"

— Я подякував. Тоді, — промовив я тихо.

— Словами. А опісля діями ти все зіпсував так, що важко передати. Та Земовит, певне, в гробниці перевернувся! Бовдур ти! — Ратмир таки змінився. Мене в груди вдарило його емоціями — злістю та роздратуванням. Я навіть не виставив жодного захисту — хай б’є. Заслужив.

— Я не знаю, як усе виправити. Хочу, справді. Але не знаю!

Напевне, в моєму голосі таки пролунало з надлишком щирості й відчаю, бо вираз обличчя побратима пом’якшав.

— Вона ж жінка. Ніхто не знає, як із ними все виправляти. Але пробувати варто, доки не вдасться, — мовив він знову привітно. — До того ж я знаю, де вона. І, здається, зараз той час, коли вона тебе не відштовхне. Поглянь на її емоції.

— Ти про що? — округлив я очі. Ратмир вказав рукою на озеро.

Такого я ще не бачив.

Дев’ять дзеркал кривої форми відбивали світло полум’яних язиків і творили мереживо променів, що возз’єднувались у білій чаші. Тільки мереживо те було неповним, бо дістатись променям до одного дзеркала не давала невисока фігура. Її плечі були опущеними.

Довкола Смоляни кружляв вихор з іскор — часом котрась вихоплювалась, вилітала з освітленого кола і втрапляла в стіну. Маленькі іскринки насправді мали в собі велику енергію — бо саме від таких дотиків Світанове плесо нагорі й вкривалось великими брижами, а Обитель ледь здригалася. Звичайно ж, для того, аби навіть трішки нашкодити грандіозних розмірів Обителі, такого було замало, але щоб зрозуміти, що Стожар переживає не найкращі часи в своїх емоціях — достатньо.

Опісля того, як я скуштував води з чаші в центрі освітленого кола, то був тут ще кілька разів. Це місце викликало величезну цікавість — і недарма. Адже дзеркала насправді були зроблені не зі скла й срібла, а з посрібленого кришталю. Шматочки від них ми й використовували, як Кришталі Стожарів. Ті маленькі предмети допомагали читати давні книги, концентрувати енергію та увагу і мали багато інших корисних властивостей. А ще вони полегшували споглядання майбутнього. Ми могли просто відхиляти завісу простору й заглядати «наперед», проте часто видиво, що відкривалося за тією завісою, було таким хаотичним і пістрявим, що зрозуміти щось було важко. І що віддаленішим було те майбутнє, що більше лишалося до нього часу — то важче було його зрозуміти. Споглядання ж видінь через Кришталь допомагало сконцентруватись на певних деталях. Зазвичай прийдешнє було ефемерним, та якось так склалося, що в кожному дні чи році, який настане, є речі, що наче заплановані долею. Їх змінити можна, але важче, аніж усе інше, хаотичне, бо вони є наслідками важливих, переломних моментів, і від таких миттєвостей і відштовхується творення всього іншого в часі й просторі. Споглядання через Кришталь помагає роздивитись саме такі «ключові» моменти майбутнього, аби зрозуміти, що ж у ньому станеться з найбільшою вірогідністю.

Та часом навіть ці скельця не надто приходили на допомогу. Бо час — то завжди дуже химерна річ, він має свої закони і, якщо можна так висловитись, — норов. Побачивши вихор зображень у дзеркалі перед Смоляною, я зрозумів, що вона вирішила зазирнути в майбутнє не просто за допомогою свого кишенькового Кришталю, а через джерело його властивостей. Стожари робили так тільки в моменти, коли це справді було важливим. Тут, в епіцентрі творення Патрії, мирної і сильної, в серці столиці й Обителі ми завше були наймогутнішими.

Але ніколи — всесильними.

Судячи з того, що іскор ставало дедалі більше, а тіло дівчини — напруженішим, їй не вдавалося побачити бажане, навіть застосувавши всі можливі ресурси. Я мовчки ввійшов в освітлене коло і зупинився за Смоляною. В дзеркалі на мить зустрівся з нею поглядом, а тоді відображення знову стрімко втратило реальність, перетворившись на хаос зі світла й тіней, що рухались, кружляли й витанцьовували, нагадуючи коловорот у гірській річці. Зображення лякало й захоплювало своєю нестримною динамікою, від нього паморочилось в голові. Смоляна простягла руки й торкнулась країв дзеркала — і коловорот раптом завмер, показавши вікно, що було над головним входом до Обителі — те саме, де була величезна патрійська зоря. Майнула тінь, наче вікно вкрило якоюсь попоною — і зображення миттєво закрутилося, знову ставши незрозумілим.

Смоляна спересердя тупнула ногою і хотіла вже забрати руки з дзеркала, як я накрив їх своїми. Її маленькі долоні втонули в моїх, а тілом, притулившись до її, я відчув, як дівчина тремтить.

— Спокійніше, — прошепотів я, спрямовуючи в руки тепло сили. Відчув те ж, що й Смоляна — густу стіну на межі світу справжнього і його віддзеркалення. Стіна ця не була твердою, але тягнулася, вигиналась і не хотіла пропускати нас наскрізь. Смоляна з її норовом та усвідомленням сили намагалася пробитись силою, впертістю. Та це не завжди спрацьовує.

— Ти маєш поглянути крізь неї. Не розірвати її, а зробити прозорою. Уяви, що перешкода затуманена, але можна туман розвіяти, — так само тихо проказав я, нахилившись дівчині до вуха. Вона була нижчою за мене більш ніж на голову і попри те, якою міццю володіла, мені видалась у цю мить беззахисною. Від мого дихання на своїй