Читати книгу - "Альянс. Трилогія Палімпсест. Книга 2"

Я засміявся. А от Ратмир, навпаки, виглядав зворохобленим та надміру емоційним, що було геть на нього не схоже. Вочевидь, пригода була ще та. Він приїхав узагалі не попередивши, та й містом промчав із каптуром на голові, бо після мандрів не хотів, аби його одразу ж признавали городяни. Челядь зазнала вражаючого шоку від того, що не приготувала бенкету в честь повернення Стожара, тож поки вони метушилися, ми вийшли в сад і всілися в тіні великої яблуні. Звідси було гарно видно Світанове плесо й спуск до західної частини міста. Сонце вже хилилось до горизонту і пейзаж був просто фантастичний. Золотисто-червоні промені пробивались крізь довгі тонкі хмарини, вкриваючи Колісію смугами світла й тіні. Вода в озері була спокійною і нагадувала дзеркало, відбиваючи в собі небо. Стояв безвітряний, трохи жаркий вечір. Але ночі останнім часом ставали все холоднішими — і це тут, в центрі країни. В Дикому краю ж, який взагалі славився тим, що в плані погоди був у Патрії як окрема республіка, вже тиждень лили холодні дощі. На північному кордоні люди ще знемагали від духоти.

— І чим все закінчилось? — спитав я.

— Ходив від хати й до хати і все виправляв. Городяни просили мене перепочити і не перейматись тим, адже головне я зробив і вони знову були в безпеці, а перебудували б і самі. Але я ще такого сорому в житті не зазнавав, як із тим масовим будуванням, і якби так поїхав, то це обов’язково ввійшло б в історію. Причому за щось красиве мене б не згадували, а тільки за це. Та й треба було помогти тим бідолахам, те місто й так повсякчас підтоплює, бо там не лише ріки, а й озера, сам знаєш, і навесні все розливається, як божевільне.

Ратмир глибоко зітхнув і зрештою його обличчя набуло виразу, який я найкраще пам’ятав — спокою.

— А де всі інші? — спитав він.

— Благодар повів Яртуру до лікарні — вчити давати лад із хворими. Всеслава спить, вона повернулася на світанку. Де була, я не знаю, але якщо старші її не сварять, то й не моя справа. Дан белатів зустрічатиме, сидить на півночі. Милана десь за містом, поїхала на два дні. Чесно кажучи, я вернувся тиждень тому десь у такому ж стані, як і ти тепер, і просто займаюсь казна-чим та не надто лізу в ненагальні справи, а нагальних поки нема. Я мав багато роботи в Срібнолісі всі ці роки, бо ти ж знаєш, як притягує Стожар до себе всіх нужденних, стражденних та всілякі різні пригоди і скільки енергії забирає вирішення таких проблем. Це тут, у столиці, розподіл праці працює без перешкод, а коли ти сам, то й усі обов’язки — твої. Зараз просто лінуюсь і насолоджуюся життям.

Ратмир всміхнувся і кивнув. Він сам останні три роки мешкав у місті Сонцемірі на сході, де й займався тим же, чим і я — тобто усім. Лікував, правив, учив, ділив, дарував. Заповнював, коли треба, папери й писав накази — куди ж без цього. Хоча патрійське законодавство, розроблене ще за сивої давнини, справно працювало в плані майже цілковитого звільнення Стожарів від бюрократії, поклавши її на плечі мерів та управителів міст і давши нам свободу від повсякчасної нудьги за паперами. Але держава збирала податки, як і всі інші, бо ж не може бути країни без них, і часом виникали певні важливі нюанси. Та гріх було б комусь у Патрії скаржитись на здирництво. Бо з хабарництвом та розтринькуванням державних грошей і вимаганням зайвого Стожари не лінувалися мати справу.

В команді ми завжди сильніші. Та поодинці — якісь наче вільніші. Патрія величезна. Рідко коли Стожар завжди мешкає лише в столиці.

— А Смоляна де?

— Я не знаю. Не бачив її від учора.

Ратмир на мить зам’явся.

— Чорногоре, не хочеш — не відповідай. Та запитати я мушу.

Я кивнув, вже знаючи, про що він. Тут наче й не лізуть в справи інших, та однаково знають багато.

— Чому ти не відповідав їй? На листи?

Якусь мить тривала тиша.

— Якби я знав, що відповісти, я б це зробив, — зрештою зітхнув я. — Я не знаю. Просто був дурнем, зануреним у свої думки й почуття, і нічого довкола не бачив. Поїхав чим подалі, переймався через те, що Верен покинув наш світ і через мій вчинок у нас не було змоги попрощатись. І... ну, я два роки жив, як рослина, потім важко було знову стати відкритим і нормальним. На це потрібен був час. А Смоляна... її енергія манила і кликала. Вона була надзвичайно живою, і мені здавалося, що якщо я впущу її в своє життя, то вона просто його змінить. І я побоявся. Ото й усе. Боягуз.

— Не боягуз, а дурень. Дівчина, що мала б приїхати в столицю, немов королева, і посісти своє місце в Обителі, ні секунди не вагалася, коли Благодар попросив її помогти тебе знайти. Хоч їй було неймовірно страшно. Ти хоч уявляєш, наскільки? Та ми дійсно втратили з тобою зв’язок, ти постарався на славу. Та й Стожари, що мають за плечима досвід, доволі часто звикли діяти за певними вивченими схемами і правилами, так, як комфортно і звично. А її ж перевагою була