Читати книгу - "Тварина, обдарована розумом"

Севілла здригнувся.

— Ти їх прочитала?

— Аякже! — гримнула Арлетта, й водночас на її очах забриніли сльози й покотилися по щоках. — Я дозволила собі познайомитися з цим… гаремом, цим ринком торгівлі рабами й навіть помилуватися фотографіями. Які сукні! З глибокими вирізами, показові, вони так тісно облягають статуру, ніби пришиті до неї. Це справжній фестиваль одчайдушних дезабільє, одягу, що щільно облягає статури або дозволяє побачити їх завдяки своїй прозорості. В бікіні, а дві чи три зовсім без бікіні, в артистичних позах. О, не смійся, не смійся. Ніколи нічого огиднішого я не бачила, як ці жінки, що пропонують себе! Що можна ще говорити про нашу стать! Слово честі, мені соромно.

— Вистачить! — заперечив рішуче Севілла, підводячись і простягаючи вперед напівжартома, напівнастійливо руку. Короткими швидкими кроками попрямував до столика, на якого ополудні, коли приїхав сюди, поклав досьє. Схопив його і вернувся на терасу.

— Це воно? — спитав Севілла, показавши досьє Арлетті.

— Так, воно, — відповіла та.

Севілла підійшов до поручня і, розмахнувшись, щосили жбурнув досьє в море. У повітрі тека розкрилася, розсипавши фотографії. Здавалося, вона летіла нескінченно довго, доки бовтнулась у воду, ледь сплеснувши, її проковтнула зелена піна хвиль, що хлюпали на берег.

— Дебати закінчені, — Севілла поклав правицю Арлетті на рамено. Вона, не промовивши ні слова, пригорнулася до нього. — Дивно, — докинув згодом він, — що успіх зразу ж оцінюється грішми і жінками, цебто, власне, силою. Ми не вибралися ще навіть з феодалізму — палац і гарем, замок і право першої ночі. У нас ще існує цивілізація насильства.

— Голдстейн мовив таке, — озвалася Арлетта, — що мене приголомшило. Він переконаний, що гігантськими кроками наближається третя світова війна.

— Ох, я не відаю, — мовив руба Севілла, — нічого не знаю. Ходімо погуляємо на пляжі, доки не споночіло.

Він замовк. Ішов поперед неї вирізаними в скелі східцями, що вели до бухточки. Деякі приступки були настільки вузенькі, що доводилося йти боком, мов краб. Ліворуч у скелі були вмонтовані кільця, однак линва, що правила за поруччя, зникла. Севілла вже вдвадцяте думав, що, либонь, неважко було б тут натягнути нову линву. Варто лише знайти її потрібної довжини, прив’язати внизу й угорі, й всьому край. Справді, в цьому не було ніяких труднощів, однак він добре знав, що ніколи цього не зробить.

У невеличкій бухточці хтось, прагнучи сховатися від північного вітру, вимурував із каміння стіну; то, напевне, діти попередніх пожильців. Мур був кепський, один його бік розвалився, але решта лишилася ще міцною. Севілла подав руку Арлетті, коли вона переступала через вал. Вони сіли пліч-о-пліч, зіпершись на ще теплу скелю.

— Того вечора, коли Майкл подав у відставку, — почав Севілла, — він так само говорив мені про третю світову війну. Ось як він собі уявляє хід подій. Сполучені Штати, нкщо навіть кинуть у В’єтнам мільйон чоловік, не зуміють виграти війни за допомогою класичної зброї. А в міру того, як війна затягуватиметься, американські «яструби» набуватимуть більшого впливу й зуміють посадити на президентський пост людину ще реакційнішу ніж Голдуотер. Тоді генерали, такі, як Ейзенхауер, що давно закликають застосувати атомну зброю в Азії, доможуться свого. Вони забагнуть покінчити з В’єтнамом і водночас з Китаєм, доки той ще не озброївся ракетами. Вони вчинять провокацію й у обстановці добре награного обурення кинуть першу кобальтову бомбу на Пекін.

— А СРСР? — поцікавилась Арлетта.

— На думку Майкла, СРСР рано чи пізно буде втягнуто у війну. Він гадає, що це найбільша помилка американських «яструбів», які сподіваються, що СРСР мовчатиме. І насправді ж СРСР не може дозволити Сполученим Штатам встромити пазури у величезні азіатські багатства, стати, врешті, володарем планети й знищити його самого, коли він опиниться в ізоляції.

Арлетта розгублено дивилася на Севіллу.

— А ти, — запитала вона приглушеним голосом, — ти гадаєш, що Майкл має рацію?

— Хіба ж я знаю, — жваво, з деяким роздратуванням розвів руки Севілла. — Щоб успішно розв’язати якесь складне питання, треба перш за все зосередити на ньому спою думку, — він знову гарячково махнув рукою, коли промовляв слова «перш за все», начебто відганяв од себе ці слова. — Однак, — говорив він далі спокійніше, — мушу сказати, що Майклові слова мене вразили. — Севілла з прикрістю проковтнув слину й спохмурнів. — Майкл був порядною людиною.

Він сказав «був» так, мовби Майкл вже не існував на світі. Арлетта мала щось сказати, але, глянувши на Севіллу, промовчала. Севілла сидів, насупивши брови, втупивши очі кудись поперед себе, куточки його вуст опустилися вниз. Він раптом підвівся.

— Ходімо додому, — нервово забринів Севіллин голос.

Арлетта звела брови.

— Уже? Та ми щойно прийшли сюди!

— Вибач, — Севілла обернув голову до неї, а вона подумала: «Він дивиться на мене, але не бачить мене». — Якщо хочеш, ми ще побудемо тут, — докинув Севілла нетерпляче.

— Ні, ні, — відразу ж погодилася вона, — ходімо, — підвелася й усміхнулася до нього.

— Вибач, — повторив він якось зніяковіло й водночас роздратовано. — Цей клятий дачний будинок тільки й примушує підійматися вгору та спускатися вниз. Ніколи не можна розім’яти ноги й прогулятися рівнявою.

— Та ну ж бо! — сказала вона. — Ми можемо обійти весь берег, місця вистачить, тут кілька кілометрів.

— Ні, ні, — махнув рукою Севілла, — ходімо, тобі забаглося додому.

Арлетта засміялася.

— То не мені забаглося, а тобі!

Севілла подивився на неї сумно, спантеличено й нетерпляче. Але очі його засвітилися ніжністю, й він вимушено всміхнувся.

— Так, так, мені, — й рушив сходами, прокладеними в скелі.

Архітектор, що спорудив цей будинок, очевидно, не любив ні вікон, ні дверей. Дверей не було ні між кухнею й їдальнею, ні між їдальнею й вітальнею, ні між вітальнею й спальнею, а тим паче між спальнею та ванною. Роздягаючись, Севілла дивився на голу Арлетту, яка чистила зуби. Щоб краще бачити себе в дзеркалі, вона схилилася над зливальницею. В такій