Читати книгу - "Чому я не втомлююся жити"

— А! — скрикує дружина. — Вона все-таки знайшла собі чоловіка?

— Вона знайшла чоловіка. Коли грає орган — ніхто не може пам’ятати нічого. І Домініка йшла, нічого не знаючи про психушку, про чортове колесо, про сміттєпровід, про Регіну.

— Стривай-стривай, — дружина бере мене за руку. — У мене все переплуталося. Може — це Торвіг веде Регіну до вінця?

— Це вже окрема історія.

— Нічого не розумію, — дружина підтискає нижню губку. — А як же старенька Домініка? Вона була чи її не було?

— Вона була — ще тоді, коли Домініка народилася. Потім вона виросте, стане і тією, й іншою. І всі вони були — і та, й інша, до неї. Вони жили самі по собі. Старенька Домініка жила весь час, очікуючи зустрічі. Мені важко тобі це пояснити. До Регіни вони поїдуть з Торвігом, але до цього ще буде Артур, весілля Домініки з Артуром. Але це теж неважливо — яка тобі різниця?

— Ну, вибач, я хочу все-таки знати, де правда, — дружина бере мій рукопис. — Чому ти пишеш ось тут, що вона розтисла пальці і розбилася. Так, значить, вона не розбилася? Вона потім потрапляє до психлікарні чи як?

— Вона розбилася — ось тут, у мене в мозку, — я стукаю себе по лобі. — Але потім вона ще багато чого пережила. Але важливо не це — важлива мить, в якій Домініка живе. Ходімо зі мною, Маріє.

І я веду Марію на сходовий майданчик. Холодний вітер, який задуває через вибите віконце, змушує дружину підняти плечі.

— Тут холодно і темно. Навіщо ти?

— Іди сюди, — я підводжу її до сміттєпроводу. — Дивись, ти пам’ятаєш?

— Не треба, — просить дружина.

— Ти пам’ятаєш свої моря?

— Не треба, — вона плаче і притискається щокою до сміттєпроводу. — Все минуло, я вже інша.

— Ти ж засовувала свого Торвіга сюди, ти ж засовувала?

— Так, відпусти мене, — вона обіймає холодну трубу, вона сповзає по ній на підлогу.

— Ти знайшла мене — знайшла свою долю. Тобі більше нічого не треба. Ти стала, як усі. Ти ж знаєш, що Артур, про якого я не хочу писати, — це я, це я сам.

— Я знаю, відпусти мене. Мені більше нічого не треба. Я стара, мені пора вмирати.

У цей час грюкають дверцята нагорі, і все валиться, щось жахливе пролітає усередині кільця жіночих рук.

— Моя доля, — плаче дружина.

— Я знаю, чому ти плачеш, — ти плачеш за своєю свободою, Домініко.

— Навіщо, навіщо ти написав про мене? Я вже все забула.

Я беру дружину за руку, і ми йдемо. На порозі ми зупиняємося, обертаємося і дивимося на Домініку біля сміттєпроводу.

— Не треба її чіпати, — кажу я. — Хай залишиться у цій миті.

Дружина виривається з моїх рук:

— Я не можу, це ж я.

— Не чіпай її самотності — їй так добре, вона зустрінеться з собою, через тридцять років.

— Не зустрінеться, не зустрінеться, — виривається дружина. — Вона просто стане тоді мною, це вже буду я сама.

— Зустрінеться, — кажу я. — Вона зустріне Артура, письменника, він напише роман про Домініку.

Ярослав Мельник, чий роман «Далекий простір» за версією „ BBC був визнаний кращою книгою 2013 року в Україні, знов дивує читача своєю неповторною прозою. Його книжки виходять різними європейськими мовами, і одразу три країни — Франція, Литва й Україна — І мають за честь вважати його творчість своїм літературним фондом. Бог і зло, смерть і вічне життя, відчуження і рідність, сучасна наука і людське тіло — ці та інші питання в центрі його нової вражаючої книги.

А. що, коли наш світ видуманий? Несправжній? Тіло можна замінити і жити тисячу років. Письменник замість Бога пише книгу життя людини, яка навіть про це не здогадується. Молода мати метається між любов’ю до дитини і жагою бути вільною, а це перетворює її життя в болючу драму.

Якісь дивні передбачення, майже пророцтва, приховані під химерними сюжетами українського письменника з Литви, який має чимало шанувальників в Україні.

Ярослав Мельник з вражаючою