Читати книгу - "Обережно: міфи!"

бодай побіжно — на подання в ній лише однієї історичної події, пов’язаної з іменем і вчинком Мазепи — взяття російськими військами Батурина. Нагадаємо, як пише про цю «славну» перемогу російських військ у своїх щоденниках уже згаданий Г. Адлерфельт: «Цар, хотячи помститися Мазепі... наказав Ментикову негайно заатакувати його столицю (і, як подає Н. Полонська–Василенко, 1993, т. 2, с. 69, «другим на приклад сжечь весь...» — М. Л.), поки шведи не прибули на допомогу. Меншиков напав на неї 3 листопада і здобув її». Як саме здобув, доволі детально описує Микола Аркас (1908. — с. 287): «31–го [жовтня] Меншиков прибув із військом до гетьманської столиці і почав перемовлятися з полковником Чечелем, але ні до чого не договорилися, а козаки завзято гукали з мурів: “Усі тут помремо, а в столицю не пустимо!” Завзято одбивалися козаки од московського війська. Коли це 1–го листопада уночі один з полкових старшин Прилуцького полку, Іван Ніс, прийшов (за іншими джерелами, послав довіреного старшину. — М. Л.) до Меншикова і розказав йому, що знає потайну хвіртку (у Полонської–Василенко — «таємний підземний хід»; така ж версія, до речі, переважає й у іноземних джерелах. — М. Л.) — нею можна увійти у Батуринський замок [Меншикова вже навіть довелося наздоганяти, позаяк залишені Мазепою війська та мешканці столиці, як наголошує автор «Історії Русів» (1991. — с. 261), «боронили місто та його укріплення зі взірцевою хоробрістю та відвагою». Це визнають і російські історики, зокрема Д. Бантиш–Каменський (1993. — с. 399), зазначав, що вони «мужньо боронили земляні укріплення» — і «приступи відбивано кілька разів од міських валів». Тож упевнившись, що на легку й швидку «вікторію» розраховувати не доводиться, з настанням темряви «росіяни відступили від міста і перейшли ріку Сейм для зворотного походу». Про це ж читаємо й у тритомній «Истории Малороссии» Миколи Маркевича (1842. — с. 473): «Меншиков отступил от города и перешел за Сейм, для похода обратного». Тому вже згадуваний полковник Ніс — продовжуємо цитувати «Історію Русів» — «вислав уночі з міста старшину свого, на прізвище Соломаха, і звелів йому, наздогнавши Меншикова на поході, сказати, щоб він приступив до міста перед світанком...» Але про ці перипетії штурму Батурина мовчить навіть «енциклопедичний» С. Соловйов, обмежившись лише наведенням коротенького повідомлення — чи радше переможної реляції — про цю «баталію», поданого самим Меншиковим царю (1896. — т. XV. — с. 1523): «Доношу вашей милости, что сего числа о шти (шести) часах пополуночи здешнюю фортецію с двух сторон штурмовали и по двучасном огню оную взяли». — М. Л.]. Меншиков з частиною війська наполіг з усієї сили з противного боку Батурина, де скупчилося обороняти город усе військо козацьке, а тим часом остання частина москалів пробралася через тайник у замок. Тільки–но чутка про це розійшлася, як городяни, під проводом дьякона і його дочки, кинулися вибивати москалів з тайника. Але було вже пізно, і Меншиков узяв гетьманську столицю, спалив її упень, усіх жителів, старих і малих, жінок і дітей, перебито до одного (майже всі джерела сходяться на загальній кількості близько 6000 осіб. — М. Л.), частину старшин замордовано лютими карами, трупи їх прив’язано до дощок і пущено униз по річці Сейму...» Таке саме — щодо поголовного винищення — можна прочитати і в багатьох інших зарубіжних авторів. А от згідно з названим московським «джерелом» (История Петра... — 1994. — с. 210–211), Меншиков зовсім не збирався атакувати [а як же наказ царя — «негайно»? На цьому ж, до речі, наголошує й С. Соловйов (назв. пр. — С, 1523): «30 жовтня приїхав у Погребки Меншиков; скликано було військову раду, де вирішено — відіслати негайно Меишикова для оволодіння Батурином, перш ніж увійшли туди шведи з Мазепою»], а навпаки, уперто «хотів покінчити без кровопролиття». Однак коли місто все ж «штурмували з двох боків і взяли його», то «весь гарнізон і всі мешканці» чомусь «були вбиті». А щодо руйнації самого Батурина, то це сталося, мовляв, лише тому, що «Меншиков упевнився, що укріплення є ненадійними, а тому, коли все, що можно було взяти, було вивезено, місто та укріплення були спалені й дощенту зруйновані». Все в точності повторилося — так, як уже було під час вікопомної навали орди «сумирного» та «набожного», як стверджував Карамзін (1988. — с. 207–220), А. Боголюбського на Київ. А надто — у зображенні подій «добродушними» істориками... ">[51]

Приблизно таке ж сприйняття Мазепи та його вчинку притаманне і «неісторикам», наприклад митцям, що у своїй творчості зверталися до цієї непересічної, а тому художньо привабливої особистості. Скажімо, для великого російського поета О. Пушкіна, автора відомої поеми «Мазепа», останній — безсумнівний «злодей», у якого, вочевидь, уже й не лишилося нічого людського: він і «не ведает святыни», і кров готовий «лить как воду», і взагалі «не любит ничего» (щоправда, бодай у цьому Пушкін явно суперечить самому собі, оскільки чимало місця в поемі приділяє палкому — і взаємному! — коханню старого гетьмана до молоденької Мотрі Кочубеївни, наголошуючи, що в того аж «пылает серце... в огне страстей раскалено». Та й слова, які він вкладає у вуста гетьмана:

«Без милой вольности и славы Склоняли долго мы главы Под покровительством Варшавы, Под самовластием Москвы. Но независимой державой Украйне быть уже пора: Изнамя вольности кровавой Я подымаю...»

— не надто пасують змальованому образові «злодея»), а свободу — навіть «презирает». І нарешті, останнім акордом у поданні цього чорного негативізму виступає доволі сміливе твердження поета, що нібито у нього, цього «гетмана–злодея», поняття вітчизни взагалі не існує — «нет отчизны для него», пише Пушкін, певно, маючи на оці «самовластную Москву», і в