Читати книгу - "Вітри сподівань"

— Павле, дозволь мені попереду, я їхні вихватки знаю… Та й боржок за ними немалий, — стиха шепнув Іван Скала, благально дивлячись на Павла.

Павло відчув у його проханні якусь невимовну згагу зустрітися з ярими ворогами і шепнув йому:

— Порахуймося з ними… Багато крові на них.

Відтепер вони були немовби пов’язані одним налигачем,[50] далі рухатися їм, жити чи не жити — залежало вже від їхньої снаги до життя, і, мабуть, не в одного Павла підступився до горла якийсь щем невідворотності подій. Всі відчули, що їхня доля у цій сутичці тепер залежить від Скали, зуміє він непомітно наблизитися до ворога, то вони будуть панувати на кривавому бенкеті, а ні — то…

Крок за кроком козаки наближалися до неминучої розв’язки їхньої вилазки в стан ворога. Павла дивувало, що сліди ворога ведуть до місця їхньої хованки коней, і він бентежився від думки, що Остап Сподинець буде захопленим зненацька, коні дістануться ворогам разом з його вірною Купиною. Скала рухався кроків за десять попереду і не виявляв ніякого неспокою, та все ж що далі вони долали невизначені сажні, тим частіше калатало серце і кров стугоніла у скронях. Нарешті всі почули, як десь попереду з дерева зірвалася птиця і, залопотівши крилами, подалася подалі з цього місця. Наблизилися до якоїсь купи безладного каміння, і Павло побачив, як Іван швидко приліг на черево і поліз до тієї купи. Павло відчув приємний повів диму, змішаного з якимось засмаженим варивом. «Остап вечерю варить, на нас чекає… Він смачно готує», — подумав Павло і Побачив, як Скала, немов звір, кинувся вперед і зник за камінням. Павло також у декілька стрибків вмить виринув із-за каміння і побачив, як один з ворогів лежав на землі, а Іван сидів позад нього, тримаючи його за голову. Павло стояв, озираючись навкруг себе та тримаючи напоготові пістолі. Скоро вже ворожий вартовий перестав совати ногами по землі, й Павло присів поряд зі Скалою. Той перевернув вартового, обшукав його з усіх боків і, невдоволено похитавши головою, тихо мовив:

— Можливо, що це і не з тих, та вже все одно…

До них приєднався Замковий, і вони сиділи втрьох побіля забитого вартового, вслухаючись у переголоси лісу. Десь заіржав кінь, і всі троє повернули голови в той бік, та Павло вже не міг чекати в невідомості: він схопився на ноги й побіг на кінське іржання. Широкими стрибками, немов тарпани,[51] вони неслися, бажаючи тільки скоріше зустрітися з ворогами й битися з ними на смерть.

Враз їм відкрилося страшне видовище: Остап сидів побіля вогнища весь закривавлений, на вогнищі все ще висів казан з варивом, а двоє ворогів допитували його. Руки в Остапа були вивернуті назад, і через палю мотузкою також були пов’язані ноги. Ті ляхи, що були неподалік, кинулися до козаків, вихоплюючи шаблі, та двома пострілами враз були повалені на землю. Пролунали ляські вигуки: «Кроши холопів», і з краю галявини до них понеслося ще троє ворогів. Скала першим кинувся навперейми і, штрикнувши переднього з них ножем, приступився битися з іншим. Ті, що допитували Остапа, хутко схопилися за шаблі і зустрілися з Павлом та Ігнатієм, вимахуючи шаблями. Від вогнища почувся відчайдушний крик Сподинця:

— Ріжте їх, Павле! Смерть ляхам…

Перетнувшись із ворогами, Павло відчув при перших зустрічних ударах шаблі, що перед ним здібний фехтувальник, та і статурою набагато вищий від нього. Лях насідав на нього чимраз дошкульніше, роблячи спроби вибити шаблю з рук Павла. Поряд вертівся Ігнатій, очевидно, також маючи вправного ворога, бо від їхнього місця сутички чулися вдоволені вигуки ворога. «Невже гаплик нам?» — пронеслося в голові Павла, та, напружуючи м’язи, він усе ж відбивав удари стрімкої ворожої шаблі.

З боку Ігнатія знову почулися бадьорі вигуки ляха та задушливий голос Ігнатія:

— Брешеш, не візьмеш! Наша правда сильніша!

Павлові від сутужності теж хотілося кричати, і він заволав:

— Це ти вбив Андрона, тепер твоя черга, сучий сину! Я — смерть твоя!..

Він спробував битися лівою рукою, та ляхові було байдуже, він також перекинув шаблю і почав ще дужче насідати на Годину. Його удар пройшовся понад самим підборіддям Павла і розітнув сорочину від рукава до рукава. Супротивник весело крикнув:

— Скоро тобі нічого не треба буде, кидай шаблю!

Та Павло, розізлившись ще дужче, відірвав шматок сорочки і продовжив бійку з подвійною силою. Проте не простий ворог дістався Павлові, він відступився від нього, а тоді раптовим випадом таки дістав його руки. Година ледве встиг перекинути шаблю в праву руку, а з передпліччя лівої руки цівкою зацебеніла кров.

— От тобі і кінець, сволото! — закричав лях, та збоку від них почувся передсмертний крик враженого й одночасний переможний вигук Скали:

— За козаків — згинь!

На хвильку шаблі ворогуючих зупинилися, та вже знову шалено завертілися в повітрі. Не гаючи часу, Іван Скала підступився до Павлового супротивника, і на дві шаблі вони почали тіснити його до вогнища. Той відчайдушно відбивався, і це йому вдавалося, аж доки він не наблизився до вогнища.

Остап, лежачи на спині, побачив поруч ворога, що відбивався від Івана з Павлом, підкотився до нього кулем та підбив попід ноги. Той упав на спину, задравши ноги, і враз Скала, приставивши