Читати книгу - "Карпатський капкан"

Західна Україна, місто Калин.

1946 рік, 18 вересня, подвір'я сиротинця,

скоро світанок.

Крижень спересердя налив собі горілки й залпом осушив склянку. Ошелешений Трохимович — теж. Аж загарчав. Крижень помовчав. Зібрався духом, продовжив.

— Нас урятував загін Лісовика… Він потім перейшов до бандерівців.

— Нявжо таго самага, што мєсяц назад есбісти застрелілі в Львове?

— Так, саме його… Нас врятували хлопці з УПА, бульбівці. Моді була з ними на зв’язку, вона працювала проти нацистів. На жаль, тоді Моді не вижила, а я вижив… Цей хрестик, — показав натільний хрест, — мені викували в загоні Лісовика з осколка, що убив її… Ось така історія, старий… Усе, час іти спати! Спати нам з тобою залишилося дві години. Це якщо ми зараз ляжемо спати. А вранці обов’язково треба перевірити пости. Щось мені тривожно.

Трохимович замислився, подумав і видав:

— А я думаю, чаму ти іх так нє любіш. Памятаєш, як ми іх з кулямьотав пазьнішчалі в Сілєзіі?

— Кого? — не зрозумів Степан.

— Кізяків. Ну ти расказвав, як кізяк кінув гранату, забівши Моді.

— А-а-а, — здогадався Крижень і примовив: — Їхні діди були козаками, а вони — собачими пісюнами… Точно, кізяки — вони і є кізяки, — погодився, усміхнувшись, але з-під лоба зиркнув на Трохимовича: — Тільки поясни, є в тебе совість: таку зворушливу історію в кінці споганити «кізяками»?

— Кізякі апаганілі, а вінавати я!.. — трохи помовчав і зітхнув: — Ди нє, усьо правільна ти кажаш, проста я нє магу глядзєць, калі табє сумна.

Західна Україна, місто Калин.

1946 рік, 18 вересня, нічні вулиці міста — хутір Вовчий,

2:15 за московським часом.

Хелен крадькома пробігла попід стінами будинків. У домовленому місці, на окраїні, її зустрів чоловік з кіньми й сказав слідувати за ним. Вона сіла на коня, спробувала, як він слухається чужого. Прихилилася до нього, дала цукру, погладила й прошепотіла коневі на вухо:

— Не підведи, рідненький, у нас нині довга ніч.

І дала йому шенкелів. Кінь трішки потупцював на місці, а потім рвонув риссю вперед. Їхали вони не більш як півгодини. На узліссі їх зустрів чолов’яга в кубанці з кокардою-тризубом і притримав розгарячілого коня Хелен за вуздечку.

— Не гарячкуй, друже, я тебе вигуляю, — сказав кубанець коневі. — Стій, брате, стій. А ви, ласкавая пані, просимо до куреню, — і вказав рукою на невеличкий будиночок у глибині лісу. Хелен побігла туди.

За столом у хаті сиділо кілька незнайомих чоловіків. З ними — Рудий Василь. У гості від здивування округлилися очі. Із сусідньої кімнати вийшов підтягнутий чоловік зрілого віку у формі полковника УПА — один із нещодавніх музик на весіллі. Холодно привіталися. Чоловік запросив Хелен у кімнату. Вона радо пішла за ним. Присутні із розумінням переглянулися. Зависла тиша.

— Я так си мислю, друзі-старшини, що завтра нас чекає великий день, — сказав Рудий. — Як гебісти нас не поб’ют, то переб’ют їдне їдного. Такий буде прум-пурум!

Чоловіки, згоджуючись із ним, загули.

Хелен скоро вийшла разом з полковником і звернулася до старшин українською:

— Панове, завтра ми повинні розіграти все, як по нотах, — окинула поглядом