Читати книгу - "Хвороба Кітахари"

— Це… це ж неможливо… ні, не вірю! — Лілі, як і Берінгу, просто відняло мову.

Але Амбрас сп'яну явно вирішив передчасно відкрити таємницю, довірену йому та моорському секретареві, і вів далі:

— Танки переорють поля. Флот торпедує «Сплячу грекиню». В очеретах бовтатимуться водолази-диверсанти. Все заради підготовки. Будь-якої хвилини бути готовими до бою…

— Вони що, подуріли? Геть сказились? — У нападі люті Лілі схопила свій келих і кинула у прочинене вікно, в ніч, де він упав чи то в траву, чи то в мох, тому що дзенькоту розбитого скла не було чути. Дог, ніби зачувши близькість невидимого ворога, метнувся слідом за краплями вина до вікна і гавкав у темряву, доки Амбрас не прикрикнув на нього, гучно вилаявшись. Берінг ще ніколи не бачив Лілі такою лютою.

— Подуріли? Так. Цілком можливо. Можливо, всі хором здуріли. — Одним помахом руки Амбрас загнав собаку назад під стіл.

— А що буде з місцевими людьми? — вигукнула Лілі. — Стільки років вони не здавалися перед нападами та знущаннями голомозих — і заради чого? Щоби врешті-решт стати вигнанцями з милості Армії, своїх, типу, захисників?

— Місцеві? — сказав Амбрас. — Наступного року ці люди нарешті зможуть виїхати туди, куди вони рвуться вже чортзна-скільки, — на рівнину, розумієш? На рівнину, ближче до казарм, супермаркетів, вокзалів, бензоколонок. Наступного року ці люди нарешті зможуть виїхати зі своєї глушини. Вперед — і куди подалі. Приозер'я буде скасовано.

— А ми? Як щодо нас? — запитав Берінг так поквапливо, немов боявся, що заява Собачого Короля про від'їзд на рівнину виявиться просто п'яною балачкою.

Амбрас ледь ворушив язиком. Підняв пляшку і помахав нею у повітрі як трофеєм. Пляшка була порожньою.

— Ми теж поїдемо… Якщо всі виїдуть, то ми теж.

Розмова, все більше гучна та безладна, завершилася близько опівночі, і Лілі врешті покинула віллу «Флора». Вперше з тих пір, коли Берінг став Охоронцем у Собачому домі, Лілі поступилася Амбрасу і засиділася допізна, і Берінг із захватом дивився їй услід, коли вона верхи на коні зникла у темряві: через два дні вона знову піде через Крижаний перевал, до Бранду, і він буде її супроводжувати.

Ми їдемо на рівнину. Я їду з Лілі до Бранду. Собаки і їхній п'яний Король давно спали, а Берінг тієї ночі все сидів перед динаміками у себе в кімнаті і під гітарні рифи оркестру Паттона думав про майбутню мандрівку: Я їду з Лілі до Бранду. Те, що з ними буде ще й його одержимий війною батько, нічого порівняно з цим не значить.

Коли Амбрас запропонував без затримок, найближчим часом переправити старого Вояку за перевал, адже в Моорі й без того вистачає ветеранів та інвалідів, Лілі, звісно, спершу сказала ні, в жодному разі.

— Це не санаторна гірська екскурсія, — сказала вона. — У такій дорозі я не зможу постійно за ним наглядати. А він падає з коня. Його треба мити. Йому треба міняти білизну, підкладати пелюшки. Мій спальник він уже зробив непридатним. Я відвезла його назад до Моору і більше зробити нічого не можу.

— А якщо він поїде з тобою? — Від цієї раптової ідеї Собачий Король прийшов у такий захват, що навіть засміявся. — Так, хай Охоронець їде з тобою! Час йому вирушати на маневри! Хай потренується! Відпрацює відхід на рівнину. От і пригляне день-два за Воякою, аби той цілим і неушкодженим дістався армійського пансіону. Сказано ж… шануй батька і матір своїх… — Останні фрази потонули в таких вибухах реготу, що Берінг не розібрав жодного слова. Лише одне — «шануй». І перепитав: «Шануй? Про яку шану йдеться?»

— Поїдеш із нею! — реготав Амбрас. — Здаси в Бранді божевільного і будеш супроводжувати її, а шанувати тобі нікого й нічого не треба, ясно? Нікого й нічого. Я просто пожартував, дурнику. Про пошану взагалі не можна говорити всерйоз.

Після кам'яних лавин та паводку минулої весни шлях на рівнину майже не відрізнявся від русла якоїсь річки. Такими дорогами могла проїхати вантажівка, військовий всюдихід або запряжений волами віз — але лімузин?

Колишньою залізничною трасою, що вела крізь оповиті плющем тунелі та віадуки, до Бранду можна було дістатися пішим ходом чи верхи всього за день-два, проте дороги в горах розчищали від кам'яних завалів, від снігових та селевих заносів виключно для армійських потреб, а вартових на пости перед входами на долини виставляти перестали, тому тунелі на цій ділянці нерідко були бандитськими пастками, з яких не було рятунку.

Залишалися гірські стежки. А йшли вони через мінні поля, підіймаючись високо-високо, до самих країв глетчерів. У туман і негоду збитися з такої стежки було просто, а збитися зі стежки тут означало — упасти в прірву чи підірватися на міні.

Цілі два дні до від'їзду у Бранд Берінг подумки ліз угору камінням, їхав у гори то автом, то верхи на коні, міркуючи лише про цю дорогу, яка перед ними лежала. В одну із безсонних ночей він сидів біля вікна у своїй кімнаті й ковзав поглядом крізь бінокль темними хребтами Кам'яного Моря, доки йому не починало здаватися, що серед світлих плям скелястих урвищ, осипів та чорних, непроглядних лісів він розрізняє стежки, світляні лінії, свій шлях.

— Машиною? Якою ще машиною? Ах, «Вороною»! — Ввечері напередодні від'їзду, вислухавши пропозицію, з якою Берінг після довгих вагань явивися до неї на вежу, Лілі не роздумувала ні хвилини: на «Вороні» до Бранду? Це точно дурне. От якби «Ворона»