Читати книгу - "Системне тлумачення кримінального закону"

Хавронюк пояснює, що неповнолітніми дітьми визнаються особи віком до 18 років, якщо згідно з законом вони не набувають прав повнолітніх раніше (наприклад, внаслідок одруження). Непрацездатними є повнолітні діти, які через фізичні чи психічні вади позбавлені можливості постійно чи тимчасово працювати (це, зокрема, діти-інваліди І та ІІ групи)[540]. Видається, що під час тлумачення норми кримінального закону в частині визначення певних осіб як неповнолітніх дітей науковець врахував чинний на момент ухвалення КК України Кодекс про шлюб та сім'ю, проте не в повному обсязі врахував положення Конвенції про права дитини від 20 листопада 1989 р., яка була ратифікована Україною 27 лютого 1991 р. Відтак відповідно до Кодексу про шлюб та сім'ю, визначення терміна «дитина» не надається, і він тлумачиться як звичайне слово у тому ж значенні, що його вживає більшість членів суспільства. Проте у ст. 1 Конвенції про права дитини чітко визначається, що дитиною є кожна людина до досягнення 18-річного віку, якщо за законом, застосовуваним до цієї особи, вона не досягає повноліття раніше[541].

Крім цього, 10 січня 2002 р. було ухвалено Сімейний кодекс України, який чітко закріпив визначення терміна «дитина». Отже, здійснюючи тлумачення положень ст. 164 КК України, науковець мав би взяти до уваги на те, що вживання законодавцем терміна «непрацездатні діти» у цьому контексті статті є недоречним. Із врахуванням положень Сімейного кодексу України, а саме глави 16 «Обов'язки батьків утримувати повнолітніх дочку, сина та його виконання», текст статті кримінального закону мав би виглядати так: «…злісне ухилення батьків від утримання дитини або непрацездатних дочки чи сина, що перебувають на їх утриманні.». Таке формулювання суттєво змінює осіб, які можуть бути визнані потерпілими у цьому злочині, проте не змінило б суспільні відносини, для охорони яких було ухвалено цю статтю.

Ми цілковито підтримуємо позицію тих науковців, які зазначають, що у разі прийняття закону, внесення в нього доповнень чи змін слід здійснювати прогнозування, тобто прослідкувати весь ланцюг його взаємодії з іншими законами і підзаконними нормативними актами, вносити необхідні зміни до інших законів. Так чи інакше, але системність права обов'язково накладає свої обмеження на законодавчий процес у кримінальному праві[542]. Однак законодавець не надто схильний враховувати такі ланцюги взаємодії під час нормотворення, що значно утруднює, а інколи й унеможливлює правильне тлумачення кримінального закону.

Річ у тому, що законодавцю слід встановити правило, відповідно до якого прийняття нового акта має здійснюватись разом з комплексом коректив щодо раніше прийнятих нормативних актів. Такі зміни і доповнення необхідно здійснювати безпосередньо із ухваленням нового закону.

Сьогодні є зворотна ситуація, оскільки законодавець вже у значній частині законодавчих актів передбачає, що приймає їх відокремлено від інших законів і нормативно-правових актів. Таку нашу позицію можемо обґрунтувати вже наведеним прикладом, що у певних законах існує вказівка на те, що значення окремих термінів, тлумачення яких надано в цьому нормативно-правовому акті, придатне для використання в такому вигляді лише в цьому ж документі. Як же тлумачити ті ж терміни, якщо вони вжиті в іншому нормативно-правовому акті, а їх тлумачення там немає? Це питання законодавець залишає без відповіді.

Правило: у разі використання всіх можливих прийомів та правил системного тлумачення кримінального закону, коли видається, що смисл припису, який потребував тлумачення, є зрозумілим, слід витлумачити його у зв'язку з загальними та спеціальними принципами кримінального закону.

Змушені з жалем констатувати, що не всі норми кримінального закону відповідають або відповідали нормам Конституції України; чинним міжнародним договорам, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, а також загальновизнаним принципам і нормам міжнародного права. Крім цього, існують й інші недоречності, які неврахуванням взаємозв'язку принципу верховенства права, чи то верховенства закону, негативно відображаються на змісті кримінального закону.

Прикладом такої невідповідності можна навести зміст статті 69 КК України, де зазначалось: «за наявності декількох обставин, що пом'якшують покарання та істотно знижують ступінь тяжкості вчиненого злочину, з урахуванням особи винного суд, умотивувавши своє рішення, може за особливо тяжкий, тяжкий злочин або злочин середньої тяжкості призначити основне покарання…». Проте рішенням Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням Верховного Суду України щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень статті 69 КК України (справа про призначення судом більш м'якого покарання) № 1-33/2004 від 2 листопада 2004 року визнано таким, що не відповідає Конституції України

(є неконституційним), положення частини першої статті 69 КК України в частині, яка унеможливлює призначення особам, які вчинили злочини невеликої тяжкості, більш м'якого покарання, ніж передбачено законом[543].

На цей момент зміст диспозиції статті викладено так: «за наявності кількох обставин, що пом'якшують покарання та істотно знижують ступінь тяжкості вчиненого злочину, з урахуванням особи винного суд, умотивувавши своє рішення, може призначити основне покарання…». Однією з підстав ухвалення такого рішення Конституційним Судом України є неврахування законодавцем принципів верховенства права та рівності перед законом під час формулювання диспозиції ст. 69 КК України.

І знову ж таки, аргументами для використання положень цього правила є зауваження науковців стосовно досконалості та системності кримінального закону. Відтак В. Навроцький констатує, що існують колізії між окремими статтями чи частинами статей Особливої частини