Читати книгу - "Агатангел"

– Ну давай, давай.

– А шо?

– Та холодно, бля, скоріше.

Після цього фрази стали нерозбірливими, але судячи із зосередженого сопіння і ще кількох характерних звуків, які складали фон цього діалогу, при виході із замку відбувалося любовне побачення двох його мешканців. Питання про те, чи варто мені заходити досередини, відпало само по собі, і я побрела геть.

Я попросила таксиста зачекати, і він знуджено палив цигарку, час від часу поглядаючи на мою скулену в сутінках осіннього вечора постать. Десь за півгодини чекання я підійшла до машини, щоб розрахуватися. Коли таксист шукав мені здачу, з рації пролунав голос диспетчера.

– Третій, третій, є клієнт до замку. Ви де?

– Я на замку, – відповів таксист. – Де клієнт?

– Крушельницької, 17, КРІС-2, – сказала диспетчер.

– Зараз буду, – відповів водій.

Я перерахувала гроші й сіла на переднє сидіння.

– Підкиньте і мене туди.

На таксі додому грошей не вистачило. Довелося йти пішки. Зате я бачила, хто викликав таксі до замку після того, як мені несподівано призначили там побачення. Навіть зважаючи на те, що останнім часом я вже призвичаїлася підозрювати всіх і в усьому, від здивування я відходила ще кілька наступних днів. У моє таксі сів пан Фіалко.

Ця звістка захопила нас зненацька. Ми зібралися в редакції, попередньо почувши по радіо, що арештували пана Фіалка, нашого головного редактора. Причини цього арешту не знав ніхто, навіть Сніжана Терпужко, яка з самого ранку наполегливо видзвонювала своїх «інформаторів».

– Толік, привіт, як там після вчорашнього? П’єш кефірчик? Знаєш, чого дзвоню? Досі нічого невідомо? А для своїх? Прізвище? Фіалко. Ні, не Фікус, Фіалко, наш головний редактор. Ніхто не знає? А Фікус це хто? Новий авторитет? Чия криша? Ого! А що він у вас робить? Не поділився бабками? Ну, це буває, потім вкуриться, що до чого. Ну добре, я пізніше передзвоню. Як щось буде про Фіалка, маякни. Ні, не Кактус. Фіалко. Цьом-цьом. Па.

Сніжані так і не вдалося нічого з’ясувати, а в обід у редакції з’явився сам пан Фіалко. У спортивних штанях і домашніх капцях. У такому вигляді його арештували, піднявши з ліжка. Не дали навіть переодягтися, натягнули наручники й прогнали пішки через усе місто. З допиту слідчого йому так і не вдалося збагнути, чого саме його арештовували. Найбільше він переживав за папірець, який йому в останню мить вдалося забрати зі свого письмового столу. На папірці були записані прізвища співробітників редакції і суми виплаченої напередодні зарплатні у валютному еквіваленті. Це могло стати серйозним компроматом, тому пан Фіалко, сидячи в камері, як справжній розвідник, розжував і проковтнув папірець. Відтоді і назавжди пан Фіалко для мене став втіленням людини найбільшої громадянської мужності, яку мені довелося зустрічати.

Наступного дня на першій сторінці КРІСа-2 з’явилася велика стаття про свободу слова в Україні й утиски журналістів з великою фотографією пана Фіалка в наручниках, який виглядав при цьому настільки ж неприродно, як боксер за комп’ютером, штангіст за вишиванням чи міністр оборони на джазовому концерті.

Сніжані вдалося з’ясувати, що тепер пана Фіалка вважають одним із основних підозрюваних у справі зникнення містера Арнольда.

Біля дверей під’їзду на мене чекав Михайло:

– Ти нічого не хочеш мені розповісти? – запитав він замість привітання.

– А мала би?

– Знаєш, що панові Фіалку підкинули до поштової скриньки записку, у якій Арнольд Гомосапієнс призначав йому зустріч біля руїн замку?

– Знаю.

– Звідки?

– Сніжана сказала.

– Усім чи тільки тобі?

– Не знаю.

– І що саме вона сказала?

– Містер Арнольд просив пана Фіалка про зустріч біля замку о 20.00.

– Це він так сказав на допиті. А я був присутній під час обшуку, знайшов і заховав саму записку.

– Заховав?

– А що б ти зробила на моєму місці? Там було написано, що о 20.00 Горислава Галичанко зустрічається з містером Арнольдом біля замку. І пан Фіалко може в цьому пересвідчитися. Але він запізнився і не встиг, тому вирішив не кидати на тебе підозру.

Це було вже занадто. Я не витримала і розревілася.

Одного дня чоловік Сніжани Терпужко, вихователь дитячого садка Микола Вислобока (Сніжана після одруження зберегла дівоче прізвище), подзвонив до редакції і сказав, що вона п’ятий день не з’являється вдома. Досі він думав, що дружина займається одним зі своїх сенсаційних розслідувань, їй часом траплялося зникнути з дому на ніч, максимум – на дві. Те саме думали і в редакції, коли Сніжана не з’явилася на роботу протягом кількох днів, але тепер усім стало ясно: з нею мусило щось трапитися. Навіть якби розслідування було вкрай конфіденційним, за такий проміжок часу Сніжана обов’язково вже далася б чути. Михайло очолив комісію, яка займалася розшуком.

У редакції розпочався «неймовірний рейвах», усі інші міські та деякі республіканські газети почали обривати нам телефони, намагаючись довідатися про долю Сніжани. Відразу ж виникло шість різних версій її зникнення, яке багато хто вже вважав загибеллю. Три з цих версій були політичними, решта – кримінальними, причому в усіх Сніжана була невинною жертвою, яка постраждала за справедливість.

На першій сторінці нашої газети щодня писалося про те, як розвиваються події. Точніше, щодня на першій сторінці нашої газети хтось із високопосадових осіб коментував факт зникнення, бо події поки що не розвивалися. Додому я поверталася дуже пізно, як і всі співробітники редакції. Ми просиджували цілі вечори на телефоні, намагаючись з’ясувати хоча б щось. Протягом двох перших тижнів із дня розповсюдження сенсаційної новини наша газета завдяки Сніжані удвічі збільшила наклад.

– Можна з вами поговорити? – запитала я у пана Фіалка після чергової наради.

– Хіба недовго, дуже багато роботи.

– Я хотіла подякувати, – спромоглась я після тривалої паузи, під час якої пан Фіалко кинув на мене кілька запитально-нетерплячих поглядів.

– За що?

– За записку.

– За яку записку?

– Мені сказали, що у записці, яку вам підкинули, було написано, що о 20.00 ми з містером Арнольдом Гомосапієнсом повинні зустрітися біля замку.

– Хто вам таке сказав?

– Це не має значення.

– Це має значення, бо в записці, яку мені підкинули, було написано те, що я сказав слідчому. Я справді мав під’їхати до замку, але запізнився. Не знаю, хто саме мав