Читати книгу - "Знахідка на все життя"

Провісників волі богів інкури ховали на березі Великого Озера, яке ковтає щодня сонце. Ховали з великими почестями. А як вчинити з цією чужинкою? Може, кинути у яму богам, і тоді її тінь не лякатиме ночами інкурів? Дочекатися б тільки, коли стемніє… Старий нахилився над дівчиною, щоб узяти її і перенести в таке місце, де б її ніхто не міг побачити, і позадкував з несподіванки: на нього дивилися великі сірі очі. То були очі його покійної Нок. То були очі дівчини сіроокого народу. Вона щось кволо пробелькотіла і знову заплющила очі. Тепер гончар заметушився, неначе йому вернулись молоді роки. Миттю збігав у землянку, добув ще одного горщика і разом з ним вибіг надвір. Розтулив дівчині рота і влив туди просто з горщика трохи рідини. Постояв якийсь час, спостерігаючи за лицем зомлілої. Воно поволі набиралося рум’янцю. Ні, лишати її тут, під землянкою, не можна.

Подалі від лихого ока. Узяв на руки і обережно поніс у житло. Поклав у кутку, де сам спав, на звірині шкури. Випростав її, щоб легше дихалось, і зверху вкрив. Теж шкурами. А сам сів осторонь і замислився.

У дівчинки сірі очі і таке ж м’яке русяве волосся, яке було у його Нок. Його Нок теж чужинка. Її пригнали в стійбище після сутички з чужинцями, такої, як оце сталася сьогодні. То було давно, дуже давно. Привели її одну, бо між чужинцями вона була одна жінка. І була дуже немічна, така, що ніхто з мисливців не захотів узяти її собі. Зоуго, тоді ще молодий Провісник волі богів, як непотріб кинув чужинку Опові, кривому, слабосилому інкурові. Непотріб — непотребові. Але як потім дякував Оп цьому випадкові! Він жалів свою даровану дружину, і невдовзі недуга покинула її. Полонянка швидко навчилася простої, немудрої мови інкурів, і тоді скільки дивовижного вона розповіла своєму Опові!

У степу, в краю, звідки віють теплі вітри і на своїх крилах приносять інкурам весну, живе великий народ. Чоловіки того народу, щоб прожити, вже не полюють на звірів. Там приручили тварин і пасуть їх біля стійбищ. Ці тварини не бояться людей, бо люди захищають їх від хижаків, а в холодні й голодні зимові дні годують і доглядають.

Люди з Країни Теплих Вітрів сіють усякі трави, а потім збирають їхнє зерно і з нього готують собі їжу. Вони розтирають його і смажать з тієї потерті смачні плескачики, а то просто варять з того зерна поживну юшку. Для цього вони мають спеціальний посуд. І Нок навчила Кривого Опа, як робити той посуд з піску і глини, а потім випалювати його на вогні. Так Оп став першим гончарем серед інкурів. А то якось Оп приніс солодкої тягучої рідини, що її він узяв з гнізда таких жовтуватих і дуже жалючих мух. Нок усміхнулася й, додавши до неї якихось трав та зваривши оте пійло на вогні, дала його скуштувати Опові. Оп сьорбнув раз, другий, а там став такий веселий і смішний, що не можна було байдуже дивитися на нього. Рідина видалась навдивовижу знадлива, і гончар якось зважився почастувати нею Зоуго. Та на своє лихо. Відтоді Зоуго заборонив будь-кому пити її. Тільки він один мав на неї право — вона допомагала йому спілкуватися з богами. Це священний напій. І Кривий Оп мав тепер варити її тільки для Провісника волі богів…

Багато з того часу минуло зим і весен. Його Нок уже немає з ним — вона переселилася в Край Примар, а в його землянці лежить недужа дівчина того самого сіроокого народу з Країни Теплих Вітрів. Вона буде йому за доньку. Буде?.. А що, коли її заберуть у нього? Адже зараз вона по праву належить мисливцям, що перемогли чужинців. Про це він згарячу досі не подумав. Ні, він зараз нікому не скаже про чужинську дитину, він переховуватиме її якийсь час, а потім, аж ген-ген, коли трохи забудуться сьогоднішні події, він розповість, що знайшов зовсім недавно цю дитину в терені — мало чого, як і чому вона там опинилась. Навіть Зоуго він не скаже правди. Але ж йому можуть сказати боги! Боги? А який їм клопіт до цієї нещасної дитини? Може, й не скажуть…

А злі духи? Від них Оп мав зілля. Він зараз обкурить землянку, і вони ніякого зла йому не скоять.

Старий вийшов із землянки, щоб пересвідчитися, чи ніхто не вештається поблизу. Нікогісінько. Далеко на небокраї Велике Озеро вже ковтало сонце. Скоро стемніє. Отже, вирішено: про чужинську дитину нікому ані слова. У нього є тут поряд друга землянка. Там гончар варить для Зоуго священний напій. До неї навіть Провісник волі богів ніколи не навідується. То безпечне місце…

Так з’явилася у стійбищі інкурів сіроока Іка. Це наймення дав їй Кривий Оп, її рятівник, її добрий володар, її батько…

Спливло чимало часу, поки дівчина нарешті оклигала. Недуга добре вим’яла її. Забита нога ще нічого — стухла, а от гарячка довгенько не полишала дівчину. Вона весь час марила, і в тому маренні Оп вчував давно забуті ним слова рідної мови його дружини. І від цього ще пильніше доглядав недужу, ще більше упадав коло неї. А коли все минулося, старий гончар не забарився розповісти свою байку про те, як нещодавно знайшов чужинську дитину в кущах терену. Інкури та й сам Зоуго було сполошилися, чи не надумали, часом, чужинці знову завітати в їхні краї: вислали людей довкіл стійбища, обнишпорили скрізь, де могли, але так нічого й не виявили. Усяке говорили про появу сіроокої дівчини в їхніх краях, проте ніхто й словом не згадав тих кривавих подій у степу, які насправді закинули її сюди.

Так і лишилася Іка жити в гончаревій землянці.

Спочатку вона дуже сумувала, багато плакала, а там потроху почала звикати. Забути горе допомагав їй старий Оп. Йому легко було розуміти дівчину, бо вона говорила мовою його Нок. Звичайно, старий призабув ту мову — коли там він її чув? Але тепер поволеньки пригадував. І заразом навчав дівчину своєї мови.

Коли повіяли холодні вітри і снігом засипало стійбище, вони цілі дні сиділи в