Читати книгу - "Кам’яне яйце"

Це були слова із ролі. — Це не егоїзм, Дюліє, любити собе. Якщо не любиш самого себе, то кого ж ти можеш полюбити? І хто полюбить тебе? Людська душа — це такий лабіринт! Колись мій батько сказав: «Спасибі, синку, що в тебе є душа, — і усміхнувся сумно й багатозначно, ми сиділи на могилі моєї мами. — Спасибі, але хто знає, що таке душа? І ми з тобою не знаємо, хоча людські душі — то наша з тобою робота».

Запанувала довга тиша.

— А де твій холодильник?

— Ти все про мене знаєш…

— Батько розповідав і трохи Моріс, наш директор… Вони ж із твоїми батьками давні приятелі…

— Леопольд, я так його назвала, пішов погуляти, — сухо проказала Дюлія. — Він останнім часом подовгу гуляє… Йому зі мною не цікаво. І мені вже з ним не цікаво…

— Ти молода і красива… Ти сильна і мудра…

— Ах, облиш, Омбре. Ти — актор… Не треба красивих слів. Ти сам пам’ятаєш, якою я була колись. І, врешті, я такою ж і залишилась в душі… Розумієш? Мені дуже приємно, що ти прилетів. Я читаю з твого погляду — ти прилетів до колишньої Дюлії. Тобі було байдуже — красива я чи ні. Правда?

«Вона немов підказує мені…»

На стіні будинку дитяча рука крейдою написала: «Дорогий мій татко — дурень!» Омбре ішов вечірньою вулицею й намагався збагнути, що ж у нього коїться в душі.

Коли прийшов з прогулянки холодильник-Леопольд, Омбре відразу запоспішав до готелю. Дюлія засмутилася, просила залишитися ночувати, але Омбре категорично послався на невідкладні справи. Назустріч ішов сліпий. Йшов він упевнено і без палички, якби не великі темні окуляри і якби не жінка, котра підтримувала його під руку, можна було б; і не здогадатися, що чоловік сліпий.

Коли порівнялися, Омбре, космічний добродій, мимоволі пішов за ними. Щось його підсвідомо здивувало і зацікавило, навіть насторожило. Але що саме? Сам факт сліпоти? Штучний зір, повернення зору — не з найскладніших операцій.

Омбре видавалося, що жінка не веде сліпого, а сама за нього тримається, щоб не збитися з дороги. Засвітилися ліхтарі.

Чоловік раптом зупинився, дістав сигарету і довго клацав запальничкою. Вітер кожного разу задував полум’я, чоловік цього не бачив, але відчував, і знову клацав і клацав запальничкою. А жінка не похоплювалась йому допомогти, лінькувато роззиралася навсебіч, дивилась, як чоловік завченими рухами видобуває вогонь. І як вітер його гасить… Нарешті сліпий прикурив.

Жінка знову впевнено взяла його під руку, і вони пішли далі. Врешті сіли на лавочці у сквері.

Омбре якусь мить вагався, проте підійшов і сів поруч. Сліпий насторожено підвів голову, тихо запитав у жінки:

— Хто сів поруч з нами?

Жінка спроквола повернула обличчя, довго дивилася на Омбре вивчаюче і байдуже водночас. Щось у виразі обличчя було таке, що робило її схожою на старого таргана.

— Гадаю, що не заважатиму вам… В цю пору року і пізньої години чомусь не хочеться сидіти в самоті, хочеться відчувати присутність людей, хай навіть і чужих…

— У вас приємний голос, — проказав сліпий. — Даруйте, як вас звати?

— Омбре.

— Мене Віктором… А чужих людей на цьому світі немає. Існують добрі чи злі люди, заздрісні чи великодушні, але чужих людей не буває.

Жінка солодко позіхнула. Мовчання.

— Що ти сказала, Віолетто?

Омбре здригнувся від того, що жінку звати Віолеттою.

— Ти хочеш спати? Може, підемо додому?

— Сиди і дихай. Ти ж сьогодні не виходив з приміщення.

— Скільки вам років, Омбре?

— Тридцять.

— То ви ще хлопчисько. А голос у вас солідний. Тридцять років — це мало. Хоча я вже у двадцять воював… Ви про це тільки чули, а я в тому конфлікті брав найактивнішу участь. Я був головою штабу нашої цивільної оборони, а коли сімнадцята ворожа армія несподівано для всіх викинула півмільйонний десант, довелося очолити повстанську армію… Страшні й цікаві були часи…

— Ви очолювали повстанську армію? То ви — Віктор Ротків? Я ж про вас майже все знаю! Ви розумієте, я — актор… І одна з моїх перших самостійних ролей — Віктор Ротків… Ми гастролювали в дев’яти земних містах…

Старий хрипло розсміявся:

— Тісний світ… Віолетто, скажи, Омбре схожий на мене?

— Трохи схожий… — спроквола проказала жінка і позіхнула.

— Цікаво. Тож ви — той Омбре Стах, що грав Віктора Ротківа… Бачите, я вас також знаю… Чув… Я навіть був на виставі, де ви грали… Так-так, я ходив на цю виставу, і можу вас запевнити, що бачу я не гірше від вас, тільки я давно вже не очима бачу. Я не відчуваю себе нещасним. Я навіть на операцію не погоджуюсь, сказати б, хочу зіграти свою роль до кінця саме таким… Ви розумієте мене? Здається, я не викликаю в довколишніх принизливого співчуття? Чи не так?

— Саме так, — проказав Омбре і подумав: «Цікаво, чи Віктор Ротків знає, що його Віолетта схожа на старого таргана?» А вголос продовжив: — Я трохи не так уявляв собі Віолетту. Врешті, справа навіть і не в уяві… У нас на «Мельпомені» до кожної вистави готуються дуже ретельно, у нас багато портретів Віолетти, але жоден із них…

— Колись вона була інакша… — рішуче перебив його сліпий. — Колись вона була молодою… Врешті, я ніколи не бачив, якою вона була… Ви знаєте, що вона винесла мене з пожарища, на якому я втратив очі?.. Так ми з нею познайомились…

Жінка солодко позіхнула.

— Вона врятувала вас, але й