Читати книгу - "Остання орбіта"

Сигнал був прийнятий вчора вранці на аварійній хвилі, приймачі якої за давньою традицією ніколи не вимикалися.

Земних зорельотів поблизу бути не могло — принаймні, так вважали Кар і його товариші. Сигнал прийшов звідкись з далеких глибин Всесвіту. Він був спотворений простором і від того невиразний. Кодоване повідомлення звучало всього декілька секунд і більше не повторилося. Пеленгатори не зуміли навіть засікти напрям, звідки він йшов.

Проглядаючи розшифроване повідомлення, більшість членів екіпажу погодилися в одному: найімовірніше, сигнал могли відправити тільки з планети зірки Чаргон, до якої було не менше парсека.

Кар простягнув руку до невеликого пульта, вмонтованого в стіну, і натиснув червону кнопку. У каюті стало темно, лише на пульті блимали контрольні індикатори. Потім засвітився невеликий екран. Почалася передача…

Початок передачі приймачі «Геракла» не захопили, — напевно, вона велася вузьким спрямованим променем. На екрані відразу виник край якоїсь планети. А через мить стривожений голос скупо констатував:

— Посадка неминуча…

Пізніше у того, останнього, космонавта, мабуть, не вистачило часу, щоб послати спеціальне повідомлення — прохання про допомогу. А може, він знав про «Геракла» і просто відправив у простір частину запису бортжурналу, який, фіксуючи все, що відбувається на кораблі, служить своєрідним звітом.

Планета наближалася. Показалися гори. Пропливла сіра одноманітна пустеля, на якій місцями виднілися якісь нагромадження, — чи то рослинні, чи то кам’яні. Корабель знижувався по спіральній орбіті.

Той же голос знову сказав:

— Ніяких слідів життя…

На якийсь час об’єктив зазирнув всередину корабля, ковзнув по приладах. Над пультом світився напис: «ДЕБРАЛ». Назва корабля, проте, нічого не говорила людям з «Геракла». Незнайомими були і два астрольотчики, що схилилися над столом штурмана. Мабуть, зореліт стартував із Землі набагато пізніше за «Геракла».

Немов між іншим прозвучали слова, які вперше примусили здригнутися всіх, хто бачив передачу: «Нас тільки троє…»

Що відбулося з «Дебралом», куди поділися інші, в яку катастрофу вони потрапили, чому вимушені сідати на чужу, невивчену планету, — запис не повідомляв. Космонавтів залишилося тільки троє, але вони сподівалися, що на цій планеті полагодять двигуни корабля, які чомусь втратили свою потужність.

Ще проглядаючи передачу вперше, Кар запитав інженерів, чи можна відремонтувати двигуни. Вони дружно відповіли, що на це потрібні фахівці і час. Проте невідомо, чи залишилися живими інженери «Дебрала».

Зараз Кар спробував дивитися передачу немов уперше. На якийсь час це йому вдалося. Проте десь підсвідомо пульсувала гірка думка, що «Геракл» безсилий допомогти, змінити хід подій…

«Дебрал» зробив посадку. Навколо лежала все та ж сіра піщана рівнина, на далекому краю якої у фіолетових променях місцевого світила вимальовувалися голі чорні гори. День на планеті тільки починався.

Наступні кадри були зняті вже надвечір. Може, між ними і попередніми минув день, а може, тиждень. Поряд із зорельотом виросли ангар, гараж для всюдиходів. Між будовами, оточеними огорожею, діловито снували роботи. Мирна, загалом, картина. Але ось огорожа…

Два космонавти стояли біля виходу з огорожі і дивилися у бік гір. Нарешті там виник стовп куряви. Він рухався до зорельота, і незабаром об’єктив вихопив блискучий корпус всюдихода. З досадною лаконічністю хтось промовив:

— Клам повертається.

Потім, уже втрьох, космонавти сиділи в салоні корабля. Похмурі, стурбовані, вони радилися, не вимкнувши мікрофон.

— У горах, як і в пустелі, — нічого цікавого. Припинимо пошуки.

— Ти геолог. Ми обійдемося без тебе, — сказав наймолодший.

— Вам з Гердом буде важко, Сіне, — заперечив Клам.

— Мене турбують нагромадження, — похитав головою той, кого Клам назвав Сіном. — Іноді там відчувається якийсь рух.

Він сказав це дуже невпевнено, а Кар прошепотів: «Молодець, блискуча інтуїція».

— Я піду туди, — помовчавши, вимовив Клам.

— Візьми усюдихід.

— Це недалеко…

— Ризиковано, — спохмурнів Сін.

Клам засміявся, — нервово, уривчасто, невесело.

— Тут немає життя!

Сін знову похитав головою і з гіркотою сказав:

— Шкода, що командир загинув.

По екрану забігали хвилі. Кар знав, що наступної миті об’єктив покаже розгублених Сіна і Герда серед пустелі, на поверхні якої будуть лише сліди від черевиків Клама — його самого вже не побачить ніхто…

Деяку частину журналу Сін не включив у передачу.

У наступних кадрах були ті ж самі нагромадження. Поблизу вони виглядали якось дивно і не хаотично. Кару впала в очі певна закономірність в їх оманливому безладі. Окремі ділянки групувалися, нагадуючи величезні тетраедри. А все разом, подане зверху, було схоже на тіло якоїсь гігантської кристалічної структури.

Недавня загибель товариша вибила Герда з рівноваги, і він не довірив розвідку чужої природи роботові, як того вимагали і правила, і логіка, а пішов до нагромаджень сам, пішки.

Кар вимкнув екран. Не було сил дивитися на те, що відбулося далі. Він ніяк не міг зрозуміти, що ж все-таки трапилося?

… Герд не відчув небезпеки, не звернув уваги на поведінку свого механічного помічника — робота, який раптом завагався, ніби вибираючи, йти за людиною чи відступити. Кар здогадався, що робот, знову ж таки всупереч інструкції, був налаштований на самозбереження. Але навіть якщо б і не це — чим би він допоміг людині?

Остання сцена була страшною. Чи дивився Кар на яскраве світло лампи, чи мружив очі, а перед ним стояло одне і те ж.

Герд, який досі йшов спокійно, раптом почав здивовано озиратися навсебіч. Схоже, щось його збентежило. У своєму незграбному скафандрі він і сам був схожий на робота. Потім… Потім фігура його стала світліти, втратила виразність, рельєфність, немов на неї