Читати книгу - "В сузір’ї Дракона"

— Ф’юу-уть! Ні фіга собі! — почулося з якогось караулу і всі дружно засміялися.

— Я вже встиг заглянути до енциклопедії, — соковито гудів бас підполковника. — Там написано: гуси — великі водоплавні свійські й дикі птахи з довгою шиєю… Ось їх і зафіксували на екрані радара, і сприйняли за бойові ракети противника. І ледь у відповідь не підняли свої, — в ту мить я відчув, як у мене з’явилася «гусяча шкіра», наче маленькі пухирці. — Ну й був гармидер! Все — розслабляйтесь, хлопці. У вас там, під землею, ніяких змін, а в нас, на поверхні, вже весна. Відлига вищого класу, як в останній день зими. З півдня теплі вітри дмуть — просто красота! Правда, розвезло матінку — землю нашу. Весна й спровокувала гусей. В Азії, де вони зимують, ледь чи не літо. Сірі гуси дружно вирушили на батьківщину. Як подумаєш, від чого тільки не залежить наше життя на Землі — навіть від диких гусей… А втім, — полковник напевне спохопився, — ми солдати — і соплі, бодай і ліричні, нам розпускати не годиться. Тим більше, нам здорово повезло, що то були всього лише гуси. Несіть службу, орлики мої! Вам на зміну вже вилетіли на вертольотах караули. Ну? — раптом гримнув він. — Не чую вас, караули?!

І ми, всі дев’ять караулів, кожен із свого підземного бункера, гаркнули дружно, як і годиться:

— Служимо… — І назвали ту країну, якій ми тоді служили і якої сьогодні вже немає.

Надійшла черга сідати за пульт Віталієві, але він все ще не міг отямитись, зітхав, винувато глипав і все намагався переконати мене, що привид таки справді був. Аби нічого не трапилось, я сам сів за пульт, відіславши електрика спати, проте він никав у підземеллі, як неприкаяний, і все бурмотів:

— Ой, що ж тепер буде?..

— А буде й далі мир на планеті Земля. Принаймні сьогодні. А що завтра буде — поживемо — та й побачимо. І взагалі, не метеляй у мене за спиною. Завари краще чаю. Якомога міцнішого, тільки не чефір. Чай у нас, сподіваюсь, є?

— Є, але немає цукру.

— У нас і так солодке життя. Аби чай був міцний!

— Кляті гуси, скільки шерхоту наробили!..

— Гуси як гуси, — став я на захист пернатих. — Весною вони завжди повертаються на батьківщину — гнізда лаштувати, гусенят висиджувати. Де їм знати, що їхня батьківщина оточена локаторами, радарами та ракетами у штольнях!

На лінії зв’язку (вона не була відключена), хтось, певно, знавець народної творчості, намугикував у своєму бункері:

От і мені тепер — сиди та думай! Що втнути, аби вигородити свого електрика? Але, як каже підполковник Вашинов, це з одного боку. А що маємо з другого? А раптом Віталій Петруня і справді… поплив? Раптом у нього що з психікою? Чи просто перевтомився? За інструкцією треба повідомити про випадок начальство, а це наче донос на друга. Та від мене всі однополчани відвернуться.

Це я так намугикую (виявляється, я теж знаю народні пісні! А втім, це у мене спадкове, від мами).

— Еге, поспиш після того, що гуси натворили, — бурмотить Віталій, частуючи мене гарячим чаєм — міцним та гірким. Я з жадібністю, обпікаючи губи, п’ю, відчуваючи, як відлягає від душі.

Мабуть, від пережитого, на мене раптом напала охота потеревенити. Я не втримався і солов’єм залився:

— Ех, Петруня! Піду на дембіль, повернуся додому, того ж дня за вудки і — до Дніпра чи Орелі. Три дні підряд рибалитиму, покіль душу не відведу. Ото буде кайф!

Але тут пролунав сигнал охоронної системи.

— Все, Віталію, кінчаємо тринди-ринди, починається служба!

На екрані висвітився периметр охорони споруди № 1. Ой, леле, там, на поверхні, у білому світі вже, виявляється, весна! І коли вона встигла? І як ми, кроти підземні, її проґавили? Сюди на лижах діставалися, а всього лише за якийсь там тиждень, хоч на крилах лети!

На майданчик за периметром опускався сіро-зелений армійський вертоліт із нашими опізнавальними знаками.

— Рядовий Петруня, — гаркнув я весело, — алюром у башту! В кулемет стрічку, а ствол, як і велить інструкція, направ у бік гостей, що прилетіли до нас з неба. Не залишай кулемет до мого наказу. Ясно? Тільки гляди — без вибриків!

— Так точно, командире: навести кулемет на верто-льот та гостей, але — без вибриків! — і загупотів східцями нагору.

Лопасті вертольота завмерли, на трапі один за одним з’явилося троє — лейтенант Іванов, за ним мій друг і змінник сержант Сергій Крючок зі своїм електриком. Отже, наше з Віталієм семиденне ув’язнення нарешті закінчується. Будемо сподіватися — благополучно.

Бачу, як Сергій прямує до металевого ящика з телефоном, що із зовнішнього боку воріт. Ось він знімає трубку.

— Та швидше, Сергію, набирай номер, — хочеться мені крикнути, але я, почувши в трубці його голос, питаю так, як і треба за інструкцією:

— Хто?