Читати книгу - "Балта – Бруклін – Балтимор. Історії та малюнки з імміграції… (збірник)"

Група вивчала й досліджувала планету, а психологічна частина проекту дісталась Марковій сестрі Аріадні, то була її професія. Жінка розкошувала. Їй перепала робота-мрія. Колоністи, віддані повністю своєму ірраціональному началу, вибравши зовсім інший шлях еволюції, ніж земляни, то входили у свої транси-мандри на цілі дні, то поривались за технічним надскладним винаходом. Вони складали окрему віть на дереві людської культури.

Природа тішила ранньовесінніми кольорами – всюди буяв килим чарівного різнотрав’я. Плечі піщаних дюн вкривав цвіт – краса протиріч. Табір розкинувся між двома мальовничими пагорбами: три намети, всюдихід, пересувна лабораторія. Сонце панувало на півобрію, але, на диво, не палило, а лагідно лоскотало очі м’яким світлом. Тільки один недовгий місяць можна спостерігати тут світило без хмар. Згодом атмосфера починала впродовж року відновлюватись, кипіти, захмарювати планету. Щороку на початку літа ті хмари знов згорали блискавичним спалахом, короною обперезавши планету. Дощі тут падали рідко, воду видобували з надр і зберігали у підземних неосяжних резервуарах.

Колоністи жили в трьох поселеннях, а наземні їхні споруди скидались на храми-маунги індіанців або на степові округлі піраміди. У середині пірамід були чудові фрески із зображеннями відомих і незнаних людям богів. Складний внутрішній світ колоністів розділяв дійсність на дні трансів-медитацій і дні звичайних буднів. Під камінними бутонами пірамід, у лабіринтах складних підземель розміщувались архіви, резервуари і досконала техніка, яку використовували рідко.

– Знаєш, Марку, у колонії є людське дитя. Дівчинка. Їй було тільки п’ять, коли її єдину врятували після катастрофи… – розповідала братові Аріадна біля вечірнього багаття.

– А скільки їй зараз?

– Шістнадцять.

– Цікаво було б її побачити…

Внутрішню заглибленість у колоністів спричинила нелегка доля, вічна дорога. Покинувши Землю півстоліття тому, мандрівники довго не могли знайти собі світ, де б можна було раз і назавжди осісти. Їх переслідували катастрофи, вони лишали позаду одну домівку за іншою, тікали від війн та епідемій. Врешті моноліт духовно зміцнених і об’єднаних людей розпорошився по галактиці, а ця крихітна колонія отаборилась на Сонячній Короні. Їх не лякала близька загибель Сонця, вдача фаталістів і внутрішні шукання їх привчили не заглядати наперед. Серед таких диваків волею долі жила шістнадцятилітня дівчинка з ім’ям Променея, і до неї на зустріч прямувала Маркова сестра.

Аріадна пригальмувала на пагорбі, щоб іще раз роздивитись поселення. Дві овальні піраміди з вохристими боками скидалися на древні ковчеги. Вони височіли посеред хвилястої рівнини, а за ними, за рядком будиночків з круглими віконцями приховалась обвита плющем альтанка. Там гостя розгледіла фігуру дівчини, яка схилила біляву голову над столом і, здавалось, нічого навкруги не помічала. Аріадна сама собі посміхнулась, примружилась на величезне око Сонця і стала спускатися з пагорба. Подумала: «Певно, вона…»

Дівчина в коротких шортах і білій сорочці, босоніж, креслила щось на папері. Чи малювала? Довгі візерунчасті сережки з невідомого металу спадали на її відкриті плечі. Підлога рясніла змальованими аркушами.

– Променея? – стиха, щоб не налякати, мовила гостя.

Дівча стрепенулось, як ластівка. В її погляді не було ні остраху, ні запитань. Пальці випустили олівець, а світлі очі сканували чужинку. Тоді дівча посміхнулось своєю відкритою світлою посмішкою і повела рукою – сідай. Хвиля вітру підхопила змальований аркуш, гостя зловила його і стала роздивлятись, присівши на стільчик. Із пірамід лунали приглушені звуки співів-молитов, так колоністи супроводжували свої душі у часі й просторі в дивних медитаціях. Аріадні защеміло від відчуття прірви між життям колоністів і земним спадком дівчинки. «Як тобі, мабуть, буває самотньо…» – чомусь спало на думку. Сірі очі спостерігали за кожним її рухом.

– Я бачу, ти малюєш дахи і захід сонця, такі дахи є і в тому місті, де я народилась. – Аріадна пробувала знайти точку опертя в розмові.

– Малюю те, що на душі. А звідки воно там – хто його знає… Мені снились такі мозаїки дахів. Може, то з дитинства, – відповіла дівчинка замислено і розцвіла посмішкою, мовляв, ми на рівних, я тебе приймаю. Можу грати за твоїми правилами, бо ми ж, певною мірою, сестри. Принаймні народжені на одній планеті, а може, і в одному місті.

– Мене звуть Аріадна. Я принесла тобі книжки про твою далеку батьківщину. Тут є багато фотографій.

Розмова зав’язалась, а ще – проткалась якась ниточка поміж ними двома. Марко вгадав присутність тої ниточки одразу ж, коли розшукав їх надвечір в альтанці. Прохолода білої ночі лоскотала язичками вітрів. Денна робота завершилась, і альтанка ніби запрошувала усіх їх, таких різних, зійтись ближче. Коли Марко побачив дві постаті, схилені над камінним столиком, то хвиля давно забутої теплоти здійнялась у нього в грудях. Дві гарні, окрилені молодістю і чистотою спілкування молоді істоти, з переливами сміху й ефірними жестами рук. Краса, і молодість, і впевненість належали їм обом. Була в тому спілкуванні довіра до світу, до цієї дивної планети, одна до одної і якась невтомленість життя, нефальшивість…

Юнак почув уривок розмови:

– …вашій цивілізації простіше, усе поділене на реальне й потойбічне. А у нас є три величини, і то щонайменше! Священна тріада. В них – усі сполучення і прояви. Моя родина – великі шукачі й провідники, я намагаюсь їх наздогнати, але біда в тому, що моє тіло чуже, непристосоване… Мене тягне до того, що я малюю…

Аріадна помітила Марка, підхопилась:

– Знайомтесь. Моя рідна душа – мій брат. Думаю, вам буде про що поговорити.

Довго ще всі троє сиділи в міражах білої ночі, розповідаючи історії, у розбурханій справжнім спілкуванням дійсності. До них линули сумні октави з пірамід. Променея розповідала про уривчасті спогади дитинства: мамині руки, що витягали її з колиски, дахи, річки і квітучі сади. Марко показав свою найдорогоціннішу фотографію з орбіти Сонячної Корони. Променея