Читати книгу - "Ґарґантюа і Пантаґрюель"

біля пічки. Солома так і пихнула, полум'я перекинулося з соломи на койку, з койки на стелю, сосновими дошками обшиту. Та це ще нічого! Головешка, кинута в пах моєму клятому мучителеві, підпалила йому все лобове волосся, і в нього зашкварчали яйця, якби вони в нього не були такі смердючі, він би й до ранку не похопився, а так він підскочив, як гірський цап, висунувся у вікно і завопіяв несвітським гласом: «Даль борот! Даль борот!», що означає: «Горим! Горим!» Потім накинувся на мене, збираючись шпурнути мене в огонь; він різав мотуззя, яким були зв'язані мої руки, і вже почав різати вірьовки на ногах.

Аж це господар дому, почувши крики на пожар і відчувши дим на вулиці, де він гуляв із цілим гуртом пашів і муфтіїв, притьма кинувся гасити вогонь і рятувати своє добро.

Надбігши, він схопив рожен, на який мене насадили, і вдарив ним, поклавши трупом мого підпікача, чи то через брак швидкої допомоги, чи то з іншої причини, — господар увігнав йому рожен трохи вище пупа, праворуч, прошив третю долю печінки, а відтак гостряк, ідучи вгору, пропоров діяфрагму, а вийшов через осердя у плечовому поясі, між хребтом і лівим окостом.

Щоправда, коли господар витяг із мене рожен, я бебехнув біля жаровні, але забився тільки ледь-ледь, — удар послабило сало.

А мій паша, бачачи, що непереливки, що домів'я не врятувати і що пиши пропало, крикнув пробі до всіх дияволів і, між іншим, до Ґрильґота, Астарота, Рапалла і Ґрибуйля, зовучи кожного по дев'ять разів.

Тут я ізвомпив не на жарт і сказав собі з ляком: дияволи зараз нагрянуть сюди із цим шаленяком, а що як, не доведи Господи, вони ще й мене злапають? А я і так уже напівспечений. І сало мене погубить, позаяк біси великі салоїди, як про це прямо мовить філософ Ямвлих, а також Мюрмель у своїй апології De bossutis et contrefactis pro Magistros nostros[191]. A проте я перехрестився, гукнув: Agyos athanatos, ho Theos![192] — і жоден чорт так і не явився.

Бачивши теє, окаянний баша надумав зробити кінець собі — прохромити своє серце моїм рожном. Справді, він уже притулив його до грудей, але рожен далі не пішов, бо був не досить гострий; і як турчин не пхав, у нього нічого не вийшло.

Аж це я підійшов до нього та й кажу:

— Місере мугиряко! Ти марно гаєш час, так ти себе зроду не вб'єш, а лише покалічиш, і потім тебе аж до судної дошки мучитимуть цирульники; як хоч, я тебе покладу на місці, що ти й не кавкнеш. Я вже багатьох таким робом на той світ спровадив, повір мені, і нічого, зосталися задоволені.

— О, мій друже (сказав він), я тебе благаю! Я подарую тобі за це мій черес. На, візьми! У ньому шістсот серафів та ще й кілька діямантів і рубінів чистої води.

— А де ж вони? — спитав Епістемон.

— Клянуся святим Іоанном, — відповів Панурґ, — далеченько, як вони ще є.

А де, скажіть, торішній сніг?[193]

Це найбільше хвилювало Війона, паризійського поета.

— Доказуй (сказав Пантагрюель), будь ласка, це ж нам цікаво, як ти розправився зі своїм башею.

— Слово порядної людини (сказав Панурґ), я не брешу. Я обмотав його напівобгорілими підгузами, знайденими там, потім зв'язав по-хлопському руки й ноги, щоб він не ворухнув навіть лабою, потім устромив йому рожен у горлянку і підвісив рожен на дві грубі закрючки, на яких трималися галябарди, а внизу роздмухав добрий вогонь, і тут мій мілорд продимів, як оселедець у курні. Ну, а я схопив його черес, зірвав із гачечка списа і дав дропака. Один Бог знає, як від мене тхнуло козлом!

Вискочив я на вулицю, дивлюсь, аж усі біжать на пожар і тарганять воду. Побачивши, що я наполовину обгорів, турки, природно, пожаліли мене і вилили на мене всю воду, це мене добряче відсвіжило і справило полегшу. Потім вони дали мені трохи підживитись, але я в рота нічого не брав, адже турки, як у них заведено, принесли самої води, аби запивати. Більше вони нічого лихого мені не зробили, хіба що один клятий потурнак із горбом іспереду спробував нишком поцупити в мене сало, але я так лулуснув його списом по пальцях, що він удруге вже не пхався. А одна дівка коринтянка, яка принесла мені їхнього улюбленого афродіястичного варення, все лупала очима на мою нещасну цюцюрку, ошелешена аж надто жалюгідним її виглядом: уся скоцюрблена від вогню, вона теліпалася, сягаючи лише колін. І от яка дивовижа: опік зовсім зцілив мене від запалення сідничого нерва, від якого я терпів цілі сім років, на тім самім боці, який смажився, поки мій підпікач спав.

Поки отак турки морочилися мною, вогонь пойняв, хто-зна вже як, понад дві тисячі домів, аж нарешті один турчин, укмітивши це, зіпонув: «На черево Магоме, все місто горить, а ми тут панькаємося!» І кожен кинувся до своєї халупчини.

А я подався до застави. Піднімаюсь я на перегорок, обертаюся назад, як жінка Лотова, і бачу — весь город ув огні, і зрадів у цю хвилю так, аж мало у штани не наклав із тої радости. Але Бог мене покарав.

— Як саме? — спитав Пантагрюель.

— А ось як (відказав Панурґ). Дивлюсь я веселенько на омахи полум'я та ще й шкилюю: «Ох, горопашні блішки! Ох, горопашні мишки! На вас чекає сувора зимівля — вогонь добрався до ваших нірок». Як на те, з міста, від вогню тікаючи, вибігло шістсот, та де там шістсот, понад тисячу триста одинадцять собацюг, здорових і дрібних. І посунули просто на мене, відчувши дух моєї грішної, підсмаженої