Читати книгу - "Вогненне око"

вулиці, наприкінці урізаних синьою дугою неба, гублячись угорі, посеред привидів лінькуватих перехожих, що виходили на бліді плями березневого світла, злипаючись, скорені первісним інстинктом, у горбаті, кольору сирого м'яса стада, котрі по хвилині очманіло зачмихають, вискочивши зі своїх благеньких прихистків, нервово задихнуться, сьорбнувши слизоту встояного повітря, зігрітого креозотними випарами підземок, з вищанням металевих червів електротягів, що пролітають під надутим вологою покровом землі, де протрухлявіли мільйони кісток і хилитаються наїжачені людською безглуздістю хмародряпи, а вітер тут захлинається на виразках пагорбів – люди висипають, начебто од чогось рятуючись, зловісно і втішено приморені минулим днем, що нарешті пережитий, – ялозять позападалими очима небо, яке ще порпається лапами туману в шпаринах; вони, за давньою звичкою, глипають на небо, проте нічого не бачать: сьогодні, завтра, упродовж цього безмежного часу вони, коли у високості зиркне сонце, забудуть глянути вгору; і він подумав: як мало людині дано знати; а дорога лежить під сонцем, закидана густими тінями крамничок, і Родик торує разом з людьми свій шлях, обминаючи небезпечні – на їхню думку – місця. Вулиця, сіпнувшись коліном, розсипавши бабусь із пістрявими пакунками, блоками імпортних цигарок, торговок із кошиками пиріжків, печених «по-домашньому», розгрібаючи рогами тролейбусів необрізане гілля акацій, засипана букетами електричних іскор, і перед тим як знятися до Софії, розливається бурштиновим світлом по крихітних кав'яреньках, де прочинені навстіж двері, в трикутнику тіней димує тільки-но зварена кава, а стіни розмальовані нахабними пиками котів; звідти, злякавшись олив'яного світла, виходять пити каву з цигаркою, блиснувши втомленими до чорноти під очима, з просвітленими лицями дівчата, тягнучи футляри скрипок, незграбно і заодно граційно відпружуючись тілом під вільним одягом. Вони готові зірватися з місця і бігти, а так – п'ють каву, втупивши очі у ще не розталий пухкий сніг: колись вони викликали у нього побожний дріж, особливо ранньої осені їхні прозорі постаті навіювали щемку радість від світу, коли шумить літня злива і вони, намоклі, випинають груденята, що просвічують, випнувшись затверділими од збудження сосками крізь тоненькі чоловічі сорочки. То було колись. Він на цьому закінчиться, переверне в собі світ, зупинить його на тому – який він є, який буде. Він буде відкривати разом з усіма давно знайомий галас у коробках маркетів, шикарних борделів, де пишнотілі, з голеними лобками дівчата, скаржачись на інфляцію, млітимуть од надміру жіночої спокуси.

А зараз він зупиниться на відрозі, залишивши позаду найбільшу вулицю в світі, вулицю, не подібну на всі, де не один упав, роздерши посинілі губи з криком глухого відчаю, пустивши змарнілий дух летіти над швидкісними трамваями, хуркаючими автомобілями, що сиротливо вимальовуються проти гранітних монументів; дух пірне у вільгість підземних переходів, вбираючи наостанок чад дешевих повій, сухотних сутенерів, студентів із блукаючими поглядами шизофреніків – відголосок давно минулої революції. Родик присяде на лавку, зупинившись лишень на мить. Одразу, впершись поглядом крізь щітку кущів, на золотій плямі, струмуючи парою, розкинувшись горілиць, лежить чоловік. Він лежить на голому од снігу асфальті, б'ючись, мов заляпана кривавою юшкою рибина; він ворушить ротом, викидаючи шматки неправдоподібно червоного харкотиння, що зі свистом вилітає крізь дірку в горлянці. Сонце гріє йому голову. За головою обрізаною тінню уривалася площа, виструнчуючись у древню, ошатну вулицю, без тіней і звуків. Десяток стихлих базікал пороззявлювали роти і проходили, загинаючи вузьке коло своєї полудневої прогулянки, провалюючись у сизе мерехтіння авітамінозу, минали людину, яка в передостанній спробі, хляпаючи зябрами рани, торкаючи головою бордюр, чіплялася за життя. Вони втішено, мовчки, трохи крадькома пасли одне одного очима, як у шкодливих школярів. Одні вирішували: який кравець шив костюм; інші, прохопившись необачним словом, – визначали, з чого зуби: рандолі чи золота. Чоловік лежав, відкинувши тінь, ногами до пам'ятника гетьману і до кованих, вічно зачинених воріт Софії. Тінь поволі зсувалася; відтак зробилася крихітною. Синява неба жовкла від бань. Небом пролетів літак. Великий білий лайнер із сигнальними знаками на широкому розкиді крил. Люди тупо проводжали поглядами лайнер, що поволі дряпав небо, заходячи в хмари, луснувши рожевими вогнями на крилах. Родик, потішено ловлячи білі брижі на калюжах, скоряючись радше іншому закону, ніж страх смерті, що хлюпотів у головах причмелених запахом крові громадян, – закрокував, переступаючи схололі зіркоподібні потічки крові, ховаючи упріле тіло в тінь двоповерхових будинків, де повзав павучий спокій. Пласкі дашки чорною попоною затуляли небо. Останній крок потамував, відтяв голоси. Люди опали торішнім листям. Родик зупинився біля затишного готелю з розкішною вивіскою, де під латину було написано: «Бюро косметичних послуг. Масаж. Солярії». Трохи нижче, від руки, на клапті паперу додавалося, що потрібні працівники, які знаються на малярстві. Про себе Родик додав, що тут, напевне, треба знатися на чомусь більшому. Місто вже не володіло ним. Вони прямували однією дорогою. Від передчуття успіху в нього похололи кінцівки, запаморочилося у голові. І Родик піднімався східцями, встеленими пухнастими килимами, важко долаючи кожну сходинку, повз вибалушені від його нахабства очі охоронців у зелених піджаках. Він минав скляну стіну, зовсім прозору, де в затишку, в інтимі довгоногі дівчата в коротких спідницях, розкинувшись розімліло за столиками, ретельно пережовують червоні, пересипані кригою і вершками суниці, скляно гріючи очима пухких, товстенних добродіїв у затертих костюмчиках нетутешнього виробництва; він піднімається ліфтом, внюхуючись у нудотну задуху, і визирає на майданчик із готичним вікном. У вікні він бачить панянку, ту, яку ніколи не сплутає. її шию облягає білий комірець, вилиці виступають, а голівка трохи відхилена; вона ласує морозивом, видлубуючи з жовтогарячої купки дрібненькі кульки, вкидає до рота, допомагає рожевим язичком, ворушить соковитими губами, затуляючи фарбованими віями бузковий трем порожніх очей. І він повторює: вони нарешті зустрілися. Погляди їхні зустрічаються, крізь товкотнечу тлуму, уп'явшись, схрещуються. Постоявши хвилину, Родик штовхає двері кабінету, звідки летить тріск телефонних дзвінків.

«Любити державу?! Країну?! Хай тобі абищо… Як можна любити порожнє місце? Дивний ти чоловік. Зроду таких затятих не бачив. Ти пробуєш захистити торгашів, що перетворили на лайно все, що можна. Я, старий, не приховую, що мої предки колись були торгашиками. Це не наше. Наша справа – воювати і сіяти. А решта нехай згине. Торгують нехай підлі й нікчемні! Ха! У цьому житті не так багато запитань, які ми собі задаємо. Спробуй запитати, чому чоловік і жінка наразі стали такими близькими, і ти втратиш таємницю крові. Кров і м'ясо, кістки і глина. Вони не можуть зріднитися. Ми поскидали своїх богів, а стали молитися дерев'яному нікчемиську. Наша кров розрідилася, стала водичкою. Ми втратили таємницю крові. Історія не повторюється,