Читати книгу - "Пітьма вогнища не розпалює... Том 1, Олександр Павлович Бердник"

Але пробач, ласкавий читачу, за цей відступ. Ходімо далі по стежинах пам’яті...

Настала зима сорок першого — сорок другого. Снігова, морозна, тріскуча. Високі кучугури вкрили хати. Інколи здавалося, що на світі нема ні війни, ні горя, а лише білий-пребілий сон, а в ньому засніжені ліси, романтичні хатки, розкидані сям і там, та де-не-де блакитні цівки диму, що здіймаються до самого неба.

У такі дні я поринав у читання книг. Особливо полюбилися мені «Людолови» Зінаїди Тулуб. Як тільки відкривалася сторінка, як тільки мій зір розпочинав мандри по рядках епічної драми далекого минулого, все щезало з поля свідомості, душа починала жити в іншому віці, поміж іншими героями...

В наступному томі моїх спогадів тебе, читачу, очікуватиме зустріч з Димитром та його вірним побратимом Вогневиком. Вони таки дісталися Хортиці й прилучилися до славного Запорозького Коша, перед тим звідавши безліч дивовижних і небезпечних пригод. Проте мушу застерегти про одну особливість моїх ментальних видінь минулого. Відомі історичні манускрипти багато в чому інакше висвітлюють події тої далекої нори. Хронологія та й географія часто-густо не узгоджуються з тим, що залишили нам літописці. Я замислювався — чому це так? Пізніше зрозумів, що в ноосфери своя історія, що для сфери духу важлива лише суть подій, а не їх точні координати.

Важливо було розкопати в глибинних шарах підсвідомості якісь первинні зерна причинності, пробудження котрих прояснило б мені, хто я, чому опинився тут, саме на цій конкретній Землі, тут, саме на землі цієї України, чому в моїй психогенетичній пам’яті вирують видіння прадавньої доби Байди-Вишневецького, як вони потрапили туди і збереглися понад ураганами віків?

І ще мене з підліткового віку вимучувала жахлива думка про вічну ув’язненість нашої свідомості, про тюремність всього буття, про нескінченні бар’єри, що відділяють людську тяму від реального буття. І ті бар’єри виникли від якоїсь страшної хвороби, що нею заразилися наші предки, наші пращури.

Особливо гостро ці міркування прийшли до мене влітку 1942 року. Війна гриміла далеко на сході, наближалася до Сталінграда й Кавказу, а тут, над берегами Дніпра, під захистом лісів, утворився на кілька місяців своєрідний затишок, ніби Божа рука прикрила цю місцину від божевільного світу. Це тривало коротку часину, але запам’яталося назавжди.

У ті спокійні теплі дні я пропадав щоденно на Дубовій гатці, спорудженій ще в перші пореволюційні роки. Каміння обросло верболозами та жабуринням, в невеличких печерах та під кореневищами водилося сила-силенна окунів, миньків та невеликих сомиків. Траплялися навіть маринки й дрібні осетри. Дніпрогес війна зруйнувала, і ці королівські риби знову почали мігрувати до верхів’я Дніпра й Прип’яті, де з правіку були місця нерестилищ.

Коли я наближався до гатки, мене завжди охоплював небувалий спокій. Вмостивши плетений з лози сажок у потічку між камінням, я тихенько наближався до підводних лабіринтів і занурював руки в риб’ячі житла, намагаючись там намацати необачних господарів. Мені подобалося таке полювання: я не обманював жителів ріки якимись принадами — черв’яками або вареним горохом, не заганяв у сітку, я відкрито наближався до них, пропонуючи втечу. Адже вони були в своїй стихії, а я — пришелець!

Намацавши минька або окуня, мої руки наближалися до зябер і хапали рибину за голову. В такому випадку успіх був майже стовідсотковий.

Пробудження прадавніх інстинктів мисливства в юній душі породжували жорстоку радість вдоволення. Та якось в один з тих благословенних днів почувся Голос Духа. Згадую, як воно почалося...

Співаючи пісню, скоріше, мугикаючи собі під ніс, я брів попід гаткою, вибираючи зручне місце для лову риби. Зненацька в небі почувся високий звук мотора. Він блискавично наростав і наближався. Я зачаївся під кущами верболозу. Над головою промчався зелений штурмовик з червоними зірками на крилах, він метко і вміло лавірував над старицями, над протоками, над луками й лозами. Його переслідував, буквально сідаючи на хвоста, німецький «месершміт». Все це тривало кілька хвилин, небесні супротивники щезли за дніпровськими кручами, і я ніколи не міг дізнатися — чи загинув наш пілот від куль ворожого літака, а чи пощастило йому відірватися від безжального хижака...

Проте оця коротка мить обрушила на мою свідомість гірський обвал думок та асоціацій. Я одразу ж відчув себе спостерігачем страшної світової трагедії, в мою душу нещадно вдерлися зойки вмираючих, гуркіт канонади в далеких краях, болі холодних і голодних дітей, загублених у незатишному світі, побудованому для них злочинними батьками. І я відчув себе таким же хижаком, як і ті, що пролетіли наді мною, бо теж брутально вривався в рідну для інших істот стихію, несучи їм нищення й смерть.

І елегія та спокій, що оточували мене, здалися якимсь іспитом, який я мусив витримати. ХТОСЬ від мене чекав певної відповіді. Якої ж?

У грудях прокотилася тепла хвиля любові, залила весь світ, і я відчув себе вічним радісним дитям, яке має стати господарем всього сущого. В душі завирували дивні думки: «Адже так любо й спокійно може бути завжди і всюди. Хіба ми, діти, захотіли б втратити цей стан щастя і кинутися у безодню муки та смерті? Хто ж нас веде, заганяє до прірви небуття? Чому батьки, дорослі люди, не проявляють бодай елементарної мудрості й не зупинять божевільне колесо нищення юних поколінь?»

Саме в той день у мене промайнула думка, що дорослий — це зіпсована, хвора дитина. ДОРОСЛІСТЬ — ЦЕ СТРАШНА ХВОРОБА. І те, що дорослі роблять, — це симптоми жахливої епідемії, що триває вже багато тисячоліть...

Тієї ночі я побачив дивний сон. Він тривав і в інші ночі. Можу запевнити, що він триває донині, модифікується, набирає ясності.

Моя свідомість почала жити в прийдешньому, де конфлікт дітей та батьків став уже надземним, набрав космічних масштабів і привів до своєрідного повстання, до розриву поколінь.

Ясно, що тепер, коли пишуться ці рядки, на текст накладається доросла свідомість, озброєна знанням і досвідом людини, яка завершує своє доросле життя, але йдеться саме про основне: ДІТИ ПОВИННІ В МАЙБУТНЬОМУ ЗМІНИТИ ДОЛЮ СВІТУ, А МОЖЕ, НАВІТЬ ЗЦІЛИТИ, ВИЛІКУВАТИ ЙОГО...

«Якщо не будеге як діти, не ввійдете в Царство Небесне»,