Читати книгу - "Патетичний блуд, Анатолій Дністровий"

Приємні спогади обриває стук у двері. Заходять А. і Настя. Я спантеличений, бо ніколи не міг би подумати, що вони прийдуть до мене вдвох. Першим говорить А. — як завжди тихо, несміливо й повільно, ніби йому ліньки вимовляти слова. Він каже, що ось, випадково зустрілися з Настею в коридорі університету і розговорилися, потім занепокоїлися, бо давно тебе, Віталік, не бачили, вирішили провідати, чи ти, бува, не захворів. Я настільки зворушений, що шкодую, чому не хворий, ну хоча би незначна застуда, легкий нежить чи чхання. Цілую Настю в холодну щоку, вона сідає на крісло біля столу, відразу під політичною картою світу, що прикриває вікно, А. вмощується на ліжку навпроти мене. Аби стало світліше, я відсуваю карту-штору вбік, і в кімнату вливається день із легкими сонячними променями. Певно, випогоджується, це добре. Настя виглядає спантеличеною, кидає на мене розгублені погляди, її очі метушаться, а руки сумирно лежать на колінах і постійно поправляють тканину спідниці. Розглядаю її пильніше. Чому вона прийшла в темних кольорах, ніби вибралася на похорон? Чорна спідниця, темно-синій светр, чорні колготки і туфлі. Це страшенно підкреслює блідість її обличчя, яке до того ж надто напудрене. Вона подібна на молоду жалібницю, єдине, що не плаче. Розпитую в А., як його справи, творчість, кохання та інше. Він дістає з торби кілька яблук і роздає нам, одне сильно кусає, повільно жує і хвалиться, що написав аж тридцять сторінок «прустівської прози», уявляєш, аж тридцять сторінок, зі мною такого ще не було, в мені наче відкрився невідомий шлюз. Настя неуважно його слухає, замислена в своє, безнадійним поглядом обводить кімнату, на якусь мить спиняючись очима на тих чи тих предметах, дивиться на невимитий посуд на тумбочці біля себе, на брудні шкарпетки під моїм ліжком, потім на потемнілі й обдерті шпалери з підозрілими чорними та масними плямами... і від цього очі її ще більше киснуть і наповнюються безнадією. Я прекрасно усвідомлюю, що вона прийшла говорити не про «прустівську прозу» та літературу. А. розповідає, що прочитав дуже крутого сучасного британського романіста, але ми його не чуємо, бо дивимося одне на одного. Як він мене задовбав своєю «прустівською прозою», своїми яблуками, своєю спокійною поведінкою, так, ніби в нього ніколи нічого не трапляється: не болить голова, нема срачки, розчарування, кохання. Хочеться над ним познущатися і зумисне запитати про Тому, сказати, що вона волочиться з одним крутим гавриком, певно, дівчинку тягне трахатися, її ж треба трахати, як Сидорову козу, а не парити їй мізки літературою та іншою мурою. Але настільки ліньки це робити, що терпляче вислуховую те, що говорить А. Потім він каже, почуваючись, мабуть, незручно, що прийшов позичити книжку, просить її, я даю, і він прощається.

...пауза; чого вона прийшла? чого їй треба? вона ж має нового друга. За вікном, на вулиці, чути радісні голоси дівчат, певно, вилізли з сусідньої общаги прогулятися під останнім осіннім сонцем. Настя дивиться на мене вологими очима й запитує, чого мовчу. Складне запитання. Вона бере зі столу кілька моїх малюнків олівцем, на яких бачить Дашу (нещодавня робота) і Ковінька, кисло посміхається, тремтливим голосом каже, що часу даремно я не витрачаю. В неї злегка тремтить нижня губа й підборіддя, але я не реагую. Пропоную їй чай, вона здригається, немов її вжалила оса: чаю? тобі хочеться чаю? Раптом відчуваю, що в мене нема ні сил, ні бажання з нею розмовляти і тягнути, мов ґуму, цей час; бо неодмінно розболиться голова від цих постійних археологічних розкопок у власній душі, які тобі нав'язуються не знати, заради чого; бляха, це ж так неприємно, коли в тебе запихають саперну лопатку й копирсаються нею в нутрощах свідомості, виправдовуючи це тим, що тобі вкрай необхідно. Настю можна обірвати на півслові, лише запитати, як почувається її новий друг. Але я не маю права так чинити, бо пам'ять про наші прекрасні минулі стосунки й те добро, яке вона мені зробила, не дозволяють до такого опуститися. Я зобов'язаний бути ввічливим, навіть коли все моє нутро прагне над нею познущатися.

«Віталік, чому ти зараз чужий?»

«?»

«Те, що я в тобі любила, тепер померло. Да?»

...пауза; мушу запитати про Ліду, бо я не зможу залишитися толерантним, коли ми говоритимемо про нас, просто не зможу, це буде занадто.

«Навіщо ти їй усе розповіла?»

Настя оторопіло на мене зиркає. Трохи роздратовано я повторюю запитання. Настя не встигає вимовити й слова, як я нападаюся на неї лавиною звинувачень, що вона зробила непоправну помилку, зруйнувала наші стосунки з Лідою, які могли би вирости в щось значно більше, ніж прості зустрічі; Настя, на що ти сподівалася? заради чого все це? таким диким способом ти хочеш мене повернути? але ж у тебе є друг? хіба тобі з ним погано? Вона злякано кліпає очима й белькоче: не розумію, про що ти? Аби не вибухнути остаточно, я беру чайник, виходжу в блок, набираю з крана води, на кухні ставлю його на електроплиту. Сусідка Катя, яка варить щавлевий борщ, на невеликій дошці нарізає варене яйце і висипає в баняк, розпитує: чого такий засмучений? нерадий, що прийшла дівчина? Тут, як завжди, всі все знають. Усміхаюся: маленька, я зовсім не засмучений, це просто осінь у мені оживає, улюблена пора, листя відмирає, мікроби замерзають, людей меншає на вулиці. Ну ти й добрий — каже вона і сьорбає з ложки борщ. Повертаюся в кімнату. Настя лежить на моєму ліжку, накрита покривалом, невинно усміхається і шепоче: йди до мене. Сідаю поруч, вона бере мою руку, кладе собі на обличчя і цілує. Уважно її розглядаю і не пручаюся. Я називаю брахманом того, хто вільний від прив'язаностей і нічого не має, для кого нічого не існує ні в минулому, ні