Читати книгу - "Лицарі сорока островів, Сергій Лук'яненко"

— Наш острів для мене не перший, розумієш? Навіть якщо він переможе за всіма правилами гри, мені це нічого не дасть. А потрапив я колись на Острів Тисячі Каміння, той, де нас мало не вбили. І жив там півроку, навчався… Потім пішов шукати своїх хлопців із Союзу. Вночі, коли мости розведені, перебирався з острова на острів... Тільки Кріс знає, звідки я на нашому острові взявся. Але Кріс промовчить. І ти мовчи, чуєш?

— Навіщо розповідаєш? — пошепки спитав я.

— Щоб ти мене зрозумів. Я за Конфедерацію битимуся до кінця, у мене іншого шляху немає. А отже, мені доведеться бути обережнішим за всіх…

Я кивнув, хоч він не міг побачити мого жесту. Ззаду підійшла Інга. Том порався біля шлюпки — шукав якусь сумку з речами, намагаючись розтягнути дошки каюти. Даремно, мабуть. Все забрало штормом.

Ми пристали до берега неподалік замку, але добиралися до нього несподівано довго. Нехай шторм був ілюзорним, але дощ пройшов по-справжньому. Ноги грузли в холодному мокрому піску, і кілька разів нам доводилося обминати низинки, що перетворилися на топкі болота. Ми були вимотані до краю, і я вже кілька разів пошкодував, що не запропонував чекати ранку біля шлюпки. Але закінчується будь-яка дорога, навіть та, що призводить до порогу будинку.

Ми підійшли до фортечної стіни. Рожевий камінь зблиснув від дощу, увібрав у себе нічну темряву, що вислизала, і здавався тьмяно-сірим. Ворота були відчинені.

— Зовсім нахабніли, — несхвально промовив Тимур. — Може влаштуємо переполох?

Ніхто не озвався. Та й самому Тимуру, напевно, хотілося не галасливих сцен, а затишного ліжка в одній із кімнат замку. Не обов'язково навіть у своїй, цілком годилася та, яка виявиться найближчою.

Напіввідчиненими виявилися і двері самого замку. Більш того, у вузьку щілину пробивалося тремтяче жовте світло. Ми, не змовляючись, зупинилися. Інга хотіла щось сказати, але промовчала, перш ніж я встиг її про це попросити.

— Діма, — напівголосно промовив Тимур. - Ти?

Я кивнув… Поглянув на меч, потай сподіваючись, що клинок знову почне світитися. На жаль, це залежало не від зброї, а від мене. В мені ж не було ні злості, ні страху, ні підозрілості. Одна втома, важка як свинець.

Намагаючись ступати безшумно, я підійшов до дверей. Подивився у щілину між стулками.

Прямо в коридорі, перед вузькими дверцятами, що вели в підвал, горіло багаття. Двоє хлопчаків, притулившись спинами, сиділи поруч. Я впізнав знайомі обличчя, і щось подібне до легкої досади майнуло в душі. Чи то на перестраховика Тимура, чи на самого себе, який почав лякатися кожної тіні.

Толкнувши двері, я увійшов. Хлопці схопилися — так різко, що один потрапив ногою в багаття і тоненько ойкнув. То був Ігорьок.

Другий хлопчик повільно виймав меч. Смужка світла, відбившись від леза, ковзнула по різких вилицях, твердо стиснутих губах, засохлі подряпини на лобі. Коли ми відпливали, у Ахмета, командира двадцять четвертого острова, такої прикраси ще не було.

- Привіт, - дивлячись на Малька, сказав я. — Що тебе вже відпустили? Перевиховався?

Малек шкода посміхнувся. Я повернувся до Ахмета:

- Як справи? Все в порядку? А що ти у нас чергуєш, ти ж гість? Кріс на острові?

Ахмет застиг, смикаючи пальцями рукоятку меча. Малек відвернувся, заклав руки за спину, навіть не намагаючись дістати зброю.

— Як ми втомилися, Ахмете... Зараз доповземо до ліжок, а всі розповіді завтра... — сонно посміхаючись, я підходив до них. Коли до Ахмета залишалося два-три кроки, я вихопив меч і перестрибнув через багаття. Ми з ним опинилися віч-на-віч.

— Кинь меч, — притиснувши вістря клинка до горла, сказав я. — Розіжми пальці та кидай.

Краєм ока я стежив за Ігорком. Той задумливо дивився на нас. Потім відійшов до стіни і сів на підлогу.

— Вважаю до трьох, — без жодної загрози, щиро сподіваючись, що він покине, попросив я. - Раз два…