Читати книгу - "Скорботна п'ятниця"

— То я для тебе блазень?

— Мені цікаво розмовляти з Аною Хулією, що є й не є собою.

«Але не є тією, що на картині Боттічеллі, — подумала вона (в маленьких містах усе відразу стає відомо, у великих — так само), а Рікардо тим часом боровся з бажанням розповісти їй про свою пригоду в божевільні й пояснити: йому, мовляв, часом здається, що перед ним одна з тих божевільних, хоч там вікна розташовані значно вище.

— Ти став якийсь дивний, не знаю, як і пояснити тобі, — жалібно мовила вона, — як тобі сказати… ну, не такий, який був… — вела далі дівчина, намагаючись відняти в нього свої руки, які він тримав майже силою, покриваючи їх поцілунками.

— Чого ж це я, дитинко, не такий, — невпевнено прошепотів він їй на вухо, бо відчував, що пережите ним у божевільні справді змінило його уявлення про жінку,

— Чутка мчить прудко, і я дещо знаю…

— Я від тебе нічого не приховую, люба, — відказав він, а сам аж затрусився: було б жахливо, якби вона якимсь чином дізналася про пригоду в божевільні, про ті кошмарні сцени поза життям і часом.

— Дещо знаю, але хочу, щоб ти мені розповів сам.

— Коли підкажеш мені, що саме… — Рікардо випустив тендітні пальчики Ани Хулії й, узявши її за руки вище ліктів, притяг ближче до віконних грат. Яке холодне залізо! І як пашать їхні тіла, як палають уста!

— Скажи мені, що ти знаєш, — промовляв він, цілуючи її і прослизнувши руками аж до плечей, незважаючи на високий комір.

— Знаю, знаю, знаю!

— Що ж ти знаєш?

— А те, що той, хто пішов по Іуду, попався в сильця!

— Не розумію (звичайно, він зрозумів добре). Справді, я замовив два Іуди, я ж тобі вже це розповів, коли ти розпитувала про мій план порятунку дядька… Я це зробив заради тебе і не розкаююсь… Не розкаююсь, коли стою з тобою, хоч ти й недобра до мене. Але на самоті мене мучать докори сумління, хочеться відлупцювати себе, плювати собі в обличчя…

— Два Іуди і… — мовила вона вкрадливим і грайливим тоном.

— Один уже зробив свою справу — проїхав на возі, а другого я тримаю напоготові до великодної суботи.

— А що сталося з опудалом дядька Рамона?

— Воно теж у мене вдома, сховане за сімома замками,

— Отже, два Іуди і… — правила вона своєї вже сердито.

— Знаю, що ти хочеш почути від мене, ластівко, але зараз це турботи для заклопотаної голови Шаленого Мураха. Кажуть, він таки виграв у лотерею і думає повезти її до Італії, щоб десь там пережити те, що зображено на картині Боттічеллі. Задоволена?

Ана Хулія потупила очі, двічі відповіла повіками «так» і підставила йому губи для поцілунку. Яке холодне залізо віконних грат і яка тепла шкіра розпалених щічок, який вогонь на її устах!

— Послухай, — мовив Рікардо, щоб змінити тему, — а як там дядько?

— Ой, я ж тобі й досі не розповіла, любий. Мама послала йому запрошення, щоб приїхав до нас на Великдень. їздила до нього Габрієла. Прихопила з собою примірник «І не введи нас у спокусу…» й мимохідь розповіла йому про віз «Жахи християнства», а також про те, що ти, задля свого друга Тройо, викрав його опудало.

— Ну, знаєш…

— Тобі неприємно, що йому розповіли?

— Та ні, не це. А втім…

— Ти справді сьогодні якийсь дивний.

— Не знаю — чуєш? — не знаю, чи слід було розповідати йому про це.

— Як це не слід? Мама вже не хоче, щоб ми влаштовували побачення крізь вікно. Вона хоче, щоб ти заходив до нас, як мій наречений, як мій офіційний наречений. Що? Ти вже розкаюєшся? Згадав про «Весну» Боттічеллі?

— Ото дурна!

— Дякую! — Вона ображено замовкла, потім витягла з рукава хусточку й витерла Рікардо піт із лоба. — Звичайно, щоб дістати для тебе дозвіл ходити в наш дім, треба було задобрити дядька Рамона, розповісти йому про все. Для цього Грела і їздила до нього в маєток.

Вони навіть не почули, як біля них спинився кінь. На коні сидів сам дядько Рамон. Рікардо поєднував у собі риси донжуана й марафонця, — вже не раз доводилося йому тікати від розлючених тестів: так, коли він залицявся до заїкуватої Паїс, її тато, відставний полковник, гнався за ним із оголеною шаблюкою, — тому Рікардо мало не кинувся навтіки. Та годі було й думати втекти від вершника. Не добіжить він і до рогу, як той зіб’є його конем: усім відомо, що це за людожер.

А Ана Хулія… опам’яталася тільки в своїй кімнаті, її всю трусило, ніби в нападі плачу, зуби цокотіли, ноги підгиналися… Зачинила вона чи не зачинила вікно? Проте яке це має значення? Вона повернула ключ у дверях, увімкнула світло й відразу ж злякано вимкнула. Що робити? Лягти в ліжко? Сидіти? Не могла ні на що зважитись. Так і стояла в темряві.

Тантаніс, опинившися в пастці, не знайшов іншого виходу, як повестися по-чоловічому.

— Добрий вечір, сеньйоре!

— Добрий вечір! — відповів той, погладжуючи. пальцями чорні, густі вуса. Жваві гострі очі, білі зуби, а між широкими плечима — міцна бичача шия.

Кінь, який пройшов вищу школу кінських наук, спинився перед дверима будинку, підняв передню ногу і вдарив кілька разів об тротуар. Дядько, — неначе кінь звертався до нього, — відповів, постукавши об поріг носаком чобота. Отак вони якийсь час і перемовлялися, то кінь постукає, то чоловік, і здавалося, що кінь, знає азбуку Морзе.

Рікардо, скориставшися з цієї паузи, хотів попрощатись, але дядько затримав його — узяв чемно під руку й підвів до дверей. Не відпускаючи хлопця і вправно орудуючи лівою рукою, — він був лівша, — дістав із кишені штанів в’язку ключів на золотому ланцюжку, де також теліпались, подзенькуючи, медалі клубів, до яких він належав, і медальйон із зображенням якогось святого.

Відімкнув парадні двері, — кінь залишився стояти, неприв’язаний, там, де він його поставив, — замкнув їх за собою і заклацав вимикачами, освітивши просторі, оздоблені грецькими орнаментами коридори. Потім повів свого нежданого гостя до їдальні.

Не такий страшний чорт, як його малюють, подумав Тантаніс. У всякому разі цей латифундист має відчувати до нього вдячність. Усі такі людці лагіднішають на старість, як це гарно зображено на відомій картині, що висить у деяких перукарнях, де намальовано одну й ту саму людину в різному віці. Скільки ж йому років? Та десь п’ятдесят три, щонайбільше п’ятдесят п’ять. Ходив перевальцем, подаючись уперед то