Читати книгу - "Теологічно-політичний трактат, Бенедикт Барух Спіноза"

Цими прикладами ми цілком потвердили те, що тепер сказали про право кожного коліна. Але, можливо, хтось запитає: хто саме обирав наступника князеві кожного коліна? Але про це я нічого певного не можу навести із самого Письма. Припускаю, однак, таке: оскільки кожне коліно було розділене на роди, глави яких обиралися з-поміж старійшин роду, то місце князя по праву заступав найстаріший. Адже Мойсей із старих обрав 70 помічників, які утворили з ним верховну раду. Ті, які по смерті Ісуса правили державою, називаються в Письмі старійшинами. І нарешті, у гебреїв найчастіше під старійшинами розуміють суддів, що, я думаю, всім відомо.

Але для нашої мети не так важливо знати це достовірно; достатньо й того, що я показав, що ніхто після смерті Мойсея не виконав функцій верховного владаря. Справді, оскільки не все залежало від рішення одного мужа, чи одних зборів, чи народу, але дещо було в управлінні одного коліна, інше в управлінні решти при рівноправ’ї тих і інших, то цілком ясно, що держава від дня кончини Мойсея була не монархічною, не аристократичною, не народною, але, як ми сказали, тео­кратичною: 1) тому що царським палацом у державі був храм, і тільки стосовно нього, як ми показали, люди з усіх колін були співгромадянами; 2) тому що всі громадяни повинні були присягати на вірність Богові, своєму верховному судді, якого одного вони обіцяли у всьому безумовно слухатися, і, нарешті, 3) тому що верховний над усіма повелитель, коли в ньому була потреба, ніким, крім одного Бога, не обирався. Мойсей ім’ям Бога раніше прямо оголосив народові про це у «Повторенні Закону» (18:15), а обрання Гедеона, Самсона і Самуїла насправді потверджує це. Тому не слід сумніватися, що решту вірних вождів було обрано подібним же чином, хоча це з історії про них і не видно.

Після того як ми встановили це, нам пора подивитися, наскільки цей спосіб державного ладу міг гамувати душі й стримувати як правителів, так і підлеглих таким чином, щоб ці не ставали бунтівниками, а ті — тиранами.

Ті, хто править державою або хто нею володіє, завжди намагаються прикрити видимістю права всякий неблаговидний вчинок, хоч би який вони вчинили, і переконати народ у тому, що діяли чесно. Цього вони легко досягають, коли все тлумачення права залежить тільки від них. Немає сумніву, що тим самим вони одержують найбільшу свободу робити все, що хочуть і що підказує їхня схильність, і навпаки, вони більшою мірою позбавляються свободи, якщо право тлумачення законів належить іншому і якщо в той же час правильне тлумачення їх настільки для всіх зрозуміле, що ніхто в ньому не може сумніватися. Із цього очевидно, що для гебрейських вождів головна причина злодіянь була усунута тим, що все право тлумачення законів було надано левітам («Повторення Закону», 21:5), які не брали ніякої участі в управлінні державою і не мали частки з іншими, і вся їхня доля й пошана залежали від істинного тлумачення законів. А також тим, що всьому народові було наказано через кожні сім років збиратися в певному місці, щоб він міг навчатися від первосвящеників законів, і крім того, щоб кожний поодинці без перерви і з найбільшою увагою читав і перечитував книгу Закону («Повторення Закону», 31:9 та інші і 6:7).

Отож вожді були повинні хоча б у власних інтересах дбати про те, щоб управляти всім згідно з даними і для всіх ясними законами, якщо вони хотіли користуватися в народу вельми великою повагою. Народ тоді шанував їх як служителів Царства Божого і намісників Бога. Інакше вони не могли уникнути крайньої ненависті з боку підданих, якою зазвичай буває релігійна [ненависть]. До цього, тобто до стримання непогамованих примх вождів, додавалася інша надзвичайно важлива обставина, а саме: те, що військо набиралося з усіх громадян (без жодного винятку від двадцятилітнього до шістдесятилітнього віку) і що вожді не могли найняти за плату жодного стороннього воїна. Це, кажу, було надзвичайно важко, бо відомо, що вожді можуть утискати народ тільки за допомогою війська, якому вони платять. Крім того, відомо, що вони нічого так не бояться, як свободи воїнів-співгромадян, доблестю, трудом і ціною крові яких були придбані свобода і слава держави. Тому Александр, коли він удруге повинен був битися проти Дарія, вислухавши пораду Парменіона, нагримав не на того, хто дав пораду, а на Полісперхонта, який погодився з ним. «Бо, — як пише Курцій у книзі IV, § 13, — він не наважився вдруге покарати Парменіона, що його він вилаяв незадовго перед цим сильніше, аніж хотів. І він міг придушити свободу македонян, якої він понад усе боявся, як ми вже говорили, тільки після того, як він значно збільшив число вояків з-поміж полонених порівняно з кількістю македонян. Тільки тоді він міг показати норов свого пристрасного і довго стримуваного свободою кращих громадян характеру». Так от, якщо ця свобода воїнів-співгромадян стримує вождів світської держави, які мають звичай привласнювати всю славу перемог тільки собі, то тим більше вона повинна була гамувати вождів у гебреїв, воїни яких билися не заради слави вождя, але заради слави Бога і вступали до бою тільки після одержання відповіді від Бога.

Додавалася потім та обставина, що всі вожді гебреїв були поєднані разом тільки узами релігії. А тому, якби хтось відпав від неї і став порушувати божественне право кожного, то інші могли його вважати ворогом і, згідно з законом, придушити.

Додавався, по-третє, страх перед новим якимось пророком. Адже якби тільки якийсь муж, відомий своїм праведним життям, показував за допомогою одержаних знамень, що він пророк, то тим самим він діставав би верховне право наказувати, як Мойсей, ім’ям Бога, який йому одному відкрився, а не тільки за вказівкою первосвящеників, як вождя. І безумовно, що такі люди легко могли приваблювати до себе пригноблений народ і за допомогою незначних знамень переконувати його у всьому, чого б вони не захотіли. Тим часом, навпаки, якщо управління справами йшло правильно, то вождь міг заздалегідь влаштувати так, що пророк повинен був спершу постати перед його судом, щоб зазнати випробувань: чи праведного він життя, чи є в нього достовірні й переконливі знамення своєї місії і, нарешті, чи узгодилося з прийнятим вченням і спільними законами вітчизни те, що він говорив нібито ім’ям Бога. Якби знамення недостатньо цьому відповідали або вчення було новим, то можна було б, згідно з законом, засудити його на смерть, у супротивному ж разі його приймали б тільки завдяки авторитету і свідченню вождя.

Додавалося, по-четверте, те, що вождь пе переважав решту родовитістю і управління державою діставалося йому не за правом крові, а тільки з поваги до віку й мужності.

Додавалася, нарешті, та обставина, що вожді і все військо могли бути захоплені не меншим бажанням війни, ніж бажанням