Читати книгу - "Книги Якова, Ольга Токарчук"

Може, то все було й на краще: голод і нужда тієї зими зробили нас якимись зібранішими, уважнішими. Не було такої сили, яка могла б загасити вогонь Якова. Навіть у найтяжчих обставинах, які траплялися нам тієї пори, він виблискував, наче коштовний камінь. Навіть обдертий, просячи милостиню, він випромінював гідність; і кожен, хто зустрів його на своєму шляху, відчував, що перед ним — незвичайна особа. І відчуття те було змішане з ляком. Хоч воно й дивно, але в дні тієї нужди ми почали по-справжньому жити; ми наче вдяглися в той холод і недоїдання. А Яків отакий нужденний і змерзлий викликав співчуття, але заразом і ще більшу повагу, ніж задоволений собою заможний хахам.

І сталося ще одне чудо: слава Якова так розійшлася Салоніками, що врешті-решт з’явилися самі правовірні послідовники Коньо й намагалися його підкупити. Хотіли йому дати чимало грошей, аби той пристав до них або ж забрався з міста.

— І ось тепер ви приходите?! — крикнув їм Яків із гіркотою. — Поцілуйте мене в зад. Запізно.

Ворожість містян до Якова стала врешті такою нестерпною, що він вже й не спав удома. Сталося це після того, як він у своєму ліжку постелив на ніч одному грекові, який все ще хотів торгувати з нами камінням. Сам ліг спати в кухні — принаймні так він усіх запевняв. Але я добре знаю, що пішов він до однієї вдови, яка не раз задовольняла його фінансові й тілесні потреби. Тим часом хтось вдерся до будинку і зарізав того грека, що спав, укритий рядном. Убивця розчинився, як тінь.

Цей випадок так перелякав Якова, що він на певний час переїхав із Салонік у Ларису, а ми вдавали, ніби він у себе. І не встиг він повернутися, як першої ж ночі на нього знову влаштували засідку.

Відтоді Яків щоночі спав в іншому місці, зрештою ми всі почали побоюватися за своє життя та здоров’я. Вихід залишався один: покинути це місто на волю лукавого і переїхати до Смирни. Найгіршим було те, що все зло йшло від своїх. Тепер уже й Яків, розчарований, почав ними гордувати. Казав, що вони розбещені й манірні і єдиним, що лишилося їм від наук Барухії, був потяг до содомії.

Рештки. Про Яковову салоніцьку присягу і як він скидає шкіру

Коли ми вже остаточно вирішили забиратися з Салонік і почали збиратися в дорогу, Яків несподівано захворів. Його тіло зненацька вкрилося виразками, шкіра злазила кривавими клаптями, і він завивав від болю. Що ж то могла бути за така раптова й важка болячка? Першим, що спадало всім на гадку, було прокляття. Та й сам Яків так вважав. Ті люди Коньо, мабуть, звернулися до якогось чаклуна, зрештою, й між ними було кілька незгірших.

Ребе Мордке спершу сам прикладав компреси й обкладав Якова амулетами, які власноруч виготовляв, бурмочучи заклинання. Давав йому курити люльку з темною живицею, бо її дим угамовував біль. Зрештою, неспроможний зарадити стражданням свого коханого Якова, покликав одну жінку, стару і з тремтливими руками, яку вважали найкращою знахаркою в цих місцях. Казали, що вона відьма, дуже відома, з тих салоніцьких відьом, які вже багато віків живуть тут під містом і вміють зникати. Вона змастила Яковові рани смердючою рідиною, яка щипала й пекла так, що крики Якова, мабуть, чули в цілому місті. Промовляла над ледь притомним від болю Яковом якісь закляття чудною мовою, якої ніхто не розумів. Поплескала його по сідницях, як хлопця, і відмовилася брати плату, сказавши, що то ніяка не хвороба: Яків просто скидає шкіру, як змія.

Ми недовірливо перезирнулися, а ребе Мордке розплакався, як дитина.

— Скидає шкіру, як змія! — вигукнув він, здіймаючи руки до неба. — Господи наш, дякую Тобі повік-віку!

А потім смикав усіх за рукави й повторював збуджено: «Змій-спаситель, змій-нахаш. Хіба ж це не доказ божественної місії Якова?» Його темні вологі від сліз очі блищали, відбиваючи пломінці лампад. Я змочував бандажі в теплому виварі з трав, як звеліла стара, щоб прикладати їх до запечених ран. Страшними були не так ті рани, хоч вони й завдавали справжнього, нестерпного болю, як їхня причина. Хто міг таке заподіяти? — думав я з гнівом і гіркотою. Але тепер бачив, що Яковові ніхто не здатний завдати справжнього удару. Коли дух сходить на людину, все в її тілі перемінюється. Навіть свою шкіру людина лишає в минулому й одягається в нову. Про таке ми говорили між собою цілу ніч перед від’їздом.

Ми сиділи з Нуссеном навпочіпки під деревами й чекали на якесь диво. Небо на сході рожевіло, почали співати птахи, потім до їхнього хору додався спів муедзина. Коли з-за обрію виринуло сонце, будиночки з пласкими дахами вдяглися у вологі довгі тіні і прокинулися всі на світі запахи: апельсинового цвіту, диму, попелу, вчорашнього гнилого сміття, що лежало на вулиці. І ладану, й ослячого лайна. Я відчув, як мене переповнює невимовне щастя: ось він — чудесний знак, що кожного дня світ народжується наново і дає нам новий шанс тіккуну. Він віддається нам у руки довірливо, наче велетенська полохлива тварина, скалічена, залежна від нашої волі. І ми маємо запрягти її в наш тяжкий віз.

«То що, після Якова на підлозі залишиться прозора стара шкіра?» — збуджено запитав Гершеле, а я встав і у сяйві ранкового сонця під спів муедзина почав танцювати.

Того дня Яків прокинувся злим і змученим. Звелів пакувати все наше вбоге добро, а оскільки грошей на корабель у нас не було, ми вирушили на віслюках уздовж берега на схід.

Коли дорогою до Адріанополя ми отаборилися біля моря, Яків аж сичав від болю. Я прикладав йому компреси, але користі з того було мало. Тоді якась випадкова жінка на віслюку, що проїжджала повз, мабуть, теж відьма, як усі жінки в Салоніках, порадила йому ввійти в море і стояти у воді, доки витримає. Яків так і зробив, але вода не хотіла його прийняти. Він бродив у ній, хвилі звалювали його з ніг, викидали його ослабле тіло на берег, він знову кидався у прибій, але здавалося, ніби море тікає від нього, і він лежав на мокрому піску. І тоді — я бачив це на власні очі — Яків підняв руки до неба й почав страшенно кричати. Кричав так, що подорожні зупинялися, рибалки, що ладнали сіті, і жінки, що