Читати книгу - "Останній спадок"

— Тобто фанатики… як я й казав.

— Називай їх, як хочеш, проте це дуже потужна сила. Найнебезпечніший ворог — той, хто керований релігійною істерією. Маєш до прикладу ісламський джихад або хрестові походи. Люди ладні вбивати заради віри, і — основне — їх не гризе за це сумління. Вони вважають нормальним убивати в ім’я свого Бога. Хто, як не ми, американці, — Бойд указав долонею на себе та свого напарника, — відчуваємо це на власній шкірі. Проте, з іншого боку, завдяки їм Америка стала сильною та розвиненою країною: боротьба з ними дала поштовх до розвитку таких служб, як АНБ, ЦРУ, ФБР чи НАСА. Та знав би ти, по скількох трупах довелося пройти нашій державі, аби досягнути рівня найпотужнішої та майже нездоланної.

Я хотів щось зауважити, але Ґреґор мене випередив.

— Так, я знаю, що ти волієш заперечити, — усміхнувся американець. — Америки не було б узагалі, якби не та сама релігія. У пошуках кращого життя ми перепливли океан під знаменами Христа. Так, ми вбивали аборигенів і викорінювали їхню оманливу язичницьку релігію, аби звести на місцях тих святилищ власні храми. Американці були не кращими за місцевих червоношкірих варварів, проте не забувай: це були тоді ще європейці. Зараз, Даліборе, ми зовсім інакші. Теперішнє зовнішньополітичне становище США змушує переглядати життєві позиції й починати боротися з фанатиками та схибнутими. Звісно, це стосується не лише релігії, а й сексизму, расизму, виявів національної зверхності. На жаль, Америка, на відміну від Європи, доволі нещодавно вийшла на рівень відповідальності перед нацменшинами й іншовірами. Одначе після терактів 11 вересня 2001 року американське населення, як і уряд, ледь не одностайно проголосило вогнепальну — не холодну, як колись, — війну ісламу й іншим, не християнським, язичницьким прихильникам. Народ більше не бачить різниці між іншими. Цього року порівняно з минулим рівень злочинності на релігійній основі та через ненависть до меншин зріс на сім відсотків. Це значні цифри, Даліборе. А 2014 року було зафіксовано 5479 таких злочинів. Щодо мусульман — 154, а станом на сьогодні ця цифра перевалила за позначку 200. Наша робота — тримати під контролем гнів.

Я скептично звів брови й підозріло втупився в чоловіка. Що він у біса має на увазі під «контролювати гнів»? І якого дідька ці контролери приперлись аж сюди, до України? Я намагався пригадати межі юрисдикції розвідувальних та оперативних організацій Сполучених Штатів, пояснити їхню присутність саме тут, але що далі міркував, то більше все це скидалося на якесь безглуздя. Вплив американських національних військових агенств майже безмежний. Вони діють по всьому світу й уміло зачищають свої сліди. Та що там зачищають! Спецслужби США можуть відкрито діяти в чужій країні, і це зійде їм із рук. То якась спецорганізація найвпливовішої у світі країни відрядила до України своїх агентів? До села Малечковичі? У це було б важко повірити, якби не один факт — так звана «антитерористична операція» на сході нашої країни. Американські війська вже давно перебували на території України: Сполучені Штати надали військову допомогу українській державі та провели кілька спільних навчань (чорноморські навчання Sea Breeze; навчання Rapid Trident — 2014, 1400 військових із п’ятнадцяти країн НАТО; навчання Збройних сил України та США Fearless Guardian на Яворівському полігоні біля Львова). Тому хай там як, але наявність американських спецслужб із контролю гніву в країні, що перебуває в стані війни з Росією, мабуть, найбільш конкурентноспроможною для них державою, не видавалася аж такою нереальною.

А що, як це не урядові агенти? У тому разі, коли Ґреґор Бойд і Ґарланд Г’юз протидіють релігійним угрупованням під керівництвом приватного сектора, гра стає набагато небезпечнішою. Якщо уряд США відряджає своїх представників до віддалених країн задля підтримання авторитетної планки, то члени приватних організацій вирушають на інші континенти лише тоді, коли місія має надважливе значення — здебільшого в матеріальному сенсі.

— І чий же саме гнів ви мусите контролювати? — обережно, користаючись з ейфорійного стану Бойда, почав випитувати я.

— Передусім фанатичних, як ти кажеш, угруповань. Терористичних угруповань, Даліборе. Тих, хто може та реально становить загрозу суспільству. Окремо ми займаємося тими, хто припускає вищість божественної волі над законом. Отримання нашою розвідкою інформації про гіпотетичні силові акти з боку невідомих на релігійному ґрунті передбачає негайне формування відповідного підрозділу для запобігання інциденту й затримання підозрюваних.

— Це якась окрема ланка Інтерполу[83] чи як? — Я досі не розумів, як могло трапитися так, що американські агенти антитерористичної релігійної організації опинились аж у Львові.

— Ні, — заперечив Бойд, — тієї інформації, якою я щойно з тобою поділився, більш як достатньо. Для твоєї ж безпеки.

— Менше знаю — краще сплю?

Іронія переповнювала мене. Сприймати слова Ґреґора Бойда серйозно ставало дедалі важче.

— Саме так, — кивнув американець, задоволений із моєї стриманості.

Американець, білу сорочку якого вкрили ледве помітні сіруваті плями поту, неабияк нервував через задуху, раз по раз смикаючи за комірець двома пальцями. Він підійшов до вікна та прочинив його.

— Так краще, — полегшено зітхнув. — Я гадав, тут набагато холодніший клімат.

Я не зронив жодного слова.

— Отже, — мовив Бойд, — люди, які стежили за твоїм будинком, — терористи. Їм потрібен був той малий, а точніше — шифр, який передав йому загиблий дід.

Говорячи, чоловік зазирав мені просто в очі, наче очікував на новий потік безглуздих запитань, відповіді на які, зрештою, однаково не підлягали розголошенню. Та я мовчав, відстороненим поглядом туплячись у нього та час від часу перекидаючи затерплі від довгого сидіння ноги з однієї на другу.

— Що ти знаєш про неоязичницькі організації?

Трохи подумавши, я повільно протягнув:

— Зовсім небагато. Кілька назв, імен і все. Вони не такі активні в Україні, аби набути значного розголосу.

Насправді це було не зовсім так, і я це розумів. Неоязичницькі організації порівняно з іншими країнами в Україні мали чи не найбільшу популярність. Здебільшого завдяки історичним візіям, що робили надзвичайно актуальними гасла про утвердження національної ідеї, національне самовизначення, відродження справді чогось українського. Упродовж століть країна зазнавала тиску сусідніх держав у їхньому прагненні підрізати корені її національного буття — чи то мову, чи традиції, тож українці виявилися тими, хто, мабуть, найдужче від усіх дрочить на власну історію.