Читати книгу - "Жарт"

Ох, не думайте, що я прибічник такої жорстокості! Просто хочу сказати, що жоден великий рух, який хоче перетворити світ, не може терпіти сарказму чи кпин, адже це наче іржа, що все роз’їдає.

Ось проаналізуйте вашу позицію, Людвіку. Вас виключили з партії, витурили з університету, запроторили поміж політично неблагонадійних вояків і прирекли на два чи три роки праці в копальнях. А ви? Ви розлютилися, вважаєте, що з вами вчинили несправедливо. І це почуття несправедливості й досі визначає вашу поведінку. Не розумію я вас! Чому ви кажете про несправедливість? Вас кинули поміж «чорнюків» — ворогів соціалізму. Гаразд! Але хіба то була несправедливість? Чи не було це радше великою нагодою? Адже вам довелося працювати поміж ворогами! Хіба могла випасти вам важливіша і вища місія? Адже ви могли працювати поміж ворогами! Хіба не посилав Ісус своїх учнів «як овець поміж вовків»? «Здорові не потребують лікаря, лише хворі»,[5] — сказав він. «Бо я прийшов кликати не праведних, а грішних…»[6] Але ви не хотіли піти до грішників і тих, котрі почуваються недужими!

Ви скажете, що мої порівняння не відповідають ситуації. Що Ісус посилав своїх учнів «поміж вовків» зі своїм благословенням, а вас відлучили спершу і виголосили вам анафему, і тільки потім як ворога запроторили поміж ворогів, як вовка поміж вовків, як грішника поміж грішників.

Та невже ви справді заперечуєте ваш гріх? Невже ви справді почуваєтеся ні в чому не винним перед вашою спільнотою? Звідки у вас ця гордота? Відданий своїй вірі чоловік покірний і мусить покірно приймати покару, навіть несправедливу. Кого принижують, той буде звеличений. Хто кається, тому відпустять гріхи. Кому чинять зло, той дістане змогу довести свою невірність. Якщо ви ображені на ваших товаришів лише за те, що вони завдали вам на плечі заважкий тягар, отже, віра ваша слабка і ви не вийшли переможцем із цього випробування.

У вашій суперечці з партією я не на вашому боці, Людвіку, бо знаю, що великі діла на цій землі можуть бути створені лише спільнотою безмежно відданих індивідів, які покірно присвячують своє життя найвищим задумам. Ви не безмежно віддані, Людвіку. Ваша віра квола. Та й хіба могла бути вона іншою, якщо ви завжди покладалися тільки на себе і ваш убогий розум!

Не називайте мене невдячним, Людвіку, я знаю, що ви зробили для мене і для багатьох інших людей, котрих зламав сучасний режим! Завдяки вашим зв’язкам із поважними партійцями, яких ви знали ще до лютого і які досі перебувають на посадах, ви ніколи не відверталися від людей, завжди втручалися, всім допомагали. Ви бачили в мені друга. Але кажу вам востаннє: загляньте у свою душу! Глибинною спонукою ваших добрих справ є не любов, а ненависть! Ненависть до тих, котрі вчинили колись вам зло, піднявши руки в тій великій залі! Не знаючи Бога, ваша душа не знає і прощення. Ви прагнете реваншу. Тих, що скривдили вас колись, ви ототожнюєте з тими, що зараз коять зло людям, і помщаєтеся їм. Авжеж, помщаєтеся! Ви переповнені ненавистю навіть тоді, коли допомагаєте людям! Я відчуваю це. Відчуваю в кожному вашому слові. Але що може породити ненависть, як не зворотну ненависть і цілу низку таких відповідей? Ви живете в пеклі, Людвіку, повторюю: в пеклі, й мені шкода вас.

19

Якби Людвік чув мій монолог, він міг би сказати, що я невдячний. Знаю, він багато в чому допоміг мені. Коли в п’ятдесят шостому зустрілися ми в потязі, він перейнявся моєю долею і відразу ж почав мізкувати, яку ж роботу знайти, де я міг би виявити себе. Мене вразило, як швидко й ефективно він діяв. Поговорив у своєму рідному містечку з приятелем. Хотів було улаштувати мене викладачем природознавства у школі. Надто вже зухвало це було б. За тієї пори, коли антирелігійна пропаганда була в розпалі, взяти вчителем віруючого було майже неможливо. Принаймні так думав той приятель, який знайшов іншу роботу — в царині вірусології, і оце я вже вісім років випробовую віруси і бактерії в лікарні на мишах і кроликах.

Отак воно було. Без Людвіка я не жив би тут, та й Люції тут не було б.

Вона вийшла заміж за кілька років по тому, як я покинув держгосп. Лишитися там вона не могла, її чоловік шукав роботу в місті. Вони думали, де їм пустити коріння, аж вона умовила його перебратися в це містечко, де жив і я.

У житті не мав я кращого дарунка, не мав дорожчої віддяки. Моя вівця, моя голубка, дитина, яку я уздоровив, яку живив я моєю душею, повернулася до мене. Нічого не хоче вона від мене. У неї є чоловік. Просто їй потрібно час від часу чути мене. Бачити мене під час ранкової відправи. Зустрічати мене на вулиці. Я був щасливий і думав собі такої миті, що вже немолодий, що старіший, ніж уявляв собі, й що, можливо, Люція — єдине творіння в моєму житті.

Хіба цього мало, Людвіку? Ні. Цього досить, і я щасливий. Щасливий я. Щасливий…

20

Ох, а що як я обманюю себе! Якщо затявся, немов маніяк, у тому, що обраний мною шлях правильний! Якщо вихвалююся потугою моєї віри перед безбожником!

Авжеж, я зумів привести Люцію до віри в Бога. Мені пощастило заспокоїти її, зцілити. Я звільнив її від жаху перед тілесним коханням. Урешті я відійшов від неї. Але що я їй приніс у такий спосіб?

З родиною в неї негаразд. Чоловік її грубіян, він зраджує її прилюдно, кажуть, навіть лупцює її. Люція ніколи не зізнавалася мені в цьому. Знала, що це засмутило б мене. Вона силкувалася показати мені щасливий образ її життя. Але в маленькому містечку нічого не приховаєш.

Ох, якщо я обманюю себе! Я тлумачив політичні інтриги проти директора держгоспу як зашифрований заклик Бога піти звідти. Але як упізнати Божий голос поміж багатоголоссям? А що як цей вабливий голос є просто голосом мого боягузтва?

Адже у Празі в мене була дружина і дитина. Небагато важили вони для мене, але я не міг їх покинути. Я боявся нерозв’язних ситуацій. Люціїне кохання лякало мене. Я не знав,