Читати книгу - "Війна світів. Невидимець"

— Скільки часу це потребувало? — спитав Кемп.

— Дослід із кішкою? Години три-чотири. Останніми зникали кістки, сухожилля, жир і кінчики забарвлених волосинок. Не зникав, як я вже казав, тільки той пігмент на райдужній оболонці.

Була вже пізня ніч, коли я закінчив. Нічого не було видно, крім кігтів і тьмяних очей. Я зупинив газовий двигун, намацав і погладив непритомну кішку, розв’язав її і, вкрай стомлений, залишив спати на невидимій подушці. Ліг і сам. Але заснути я не міг, лежав і думав про свої досліди, марив, як у пропасниці. Усе, навіть земля, було наче повите туманом і зникало, яку кошмарі.

Близько другої години кішка занявчала. Я намагався її заспокоїти, розмовляв з нею, а потім вирішив викинути з кімнати. Коли засвітив свічку, її круглі блискучі очі страшенно вразили мене. Я дав би їй молока, але його не було. Кішка не втихомирювалась, сіла під дверима й нявчала. Я пробував впіймати її, щоб викинути, але вона не давалась і нявчала, ховаючись по різних закутках. Нарешті я відчинив вікно й забігав кімнатою. Мабуть, кішка вистрибнула у вікно, тому що я ніколи більше не бачив її і не чув.

Потім я чомусь знову почав думати про батьків похорон, про холодний вітер, який дув на схилі пагорба. Так тривало до ранку. Переконавшися, що не засну, я замкнув двері і пішов на тихі вранішні вулиці.

— Думаєте, ця невидима кішка й досі десь живе? — спитав Кемп.

— Якщо її не вбили, — відповів Ґриффін. — А чому б і ні?

— Чому б і ні? — повторив Кемп. — Але я не хотів перебивати вас.

— Дуже можливо, що вбили, — сказав Невидимець. — Знаю, що чотири дні після того вона була на Ґрейт-Тічфілд-стрит, бо я бачив там натовп, який намагався зрозуміти, звідки долинає нявчання.

Він трохи помовчав.

— Я дуже добре пам’ятаю ранок перед тим, як моє життя змінилося. Я, напевне, пройшов усю Ґрейт-Портленд-стрит. Пригадую, я бачив казарми на Олбені-стрит і кавалеристів, що звідти виїжджали. Нарешті, опинившись на вершині Примроз-гіллу, я всівся, почуваючись надзвичайно погано. Був сонячний січневий день — один з таких сонячних морозних днів, що були перед першим снігопадом. Я напружував стомлений мозок, силкуючись розібратися, що робити.

Дивно, що тепер, коли я наблизився до мети, я втратив інтерес до неї. Я був знесилений, майже чотири роки безперервної праці виснажили мої почуття. Я збайдужів і марно намагався збудити в собі запал перших дослідів, пристрасть до відкриттів... Ніщо не цікавило мене. Але я знав, що то через перевтому та безсоння і що ліки й відпочинок повернуть мені бадьорість.

Я розумів тільки те, що справу треба довести до кінця. Я не полишав своєї ідеї. Треба було поспішати, оскільки гроші закінчувалися. Я озирнувся, подивився на дітей, що грали поряд, на няньок, що їх доглядали, і спробував думати про переваги, які отримає невидима людина. Потім пішов додому, трохи поїв, ковтнув чималу дозу стрихніну і так і заснув одягнений на застеленому ліжку... Стрихнін, Кемпе, чудовий засіб, він зганяє з людини кволість.

— Це диявольський засіб, — сказав Кемп. — Він повертає людину до дикунства.

— Прокинувся я куди бадьорішим і трохи роздратованим. Хтось постукав у двері. Це був домовласник, старий польський єврей у довгій сірій свиті і стертих пантофлях. Він допитувався та погрожував. Я, казав він, мучив уночі кішку. Він був упевнений у цьому — язик старої таки попрацював. Він неодмінно хотів усе дізнатися. Закони цієї країни дуже, казав він, суворі щодо вівісекції і його можуть притягти до відповідальності. Я заперечував те, що в мене була кішка. Звук газового двигуна, казав він, чути на весь будинок. Це, звичайно, була правда. Він крутився по кімнаті, намагаючись зазирнути всюди крізь срібні окуляри, і раптом я злякався, що він дізнається мою таємницю. Я намагався стати між ним і апаратом, але це тільки збуджувало його цікавість. Що я роблю? Чому я завжди сам? Чому я криюся? Чи законні мої досліди? Чи мої досліди безпечні? Я платив тільки за помешкання. Його будинок завжди мав добру репутацію...

Раптом терпець мені урвався. Я сказав, щоб він забирався геть. Він обурився, казав щось про своє право домовласника. Я схопив його, щось тріснуло, і він вилетів у коридор.

Я замкнув двері і, тремтячи, сів на стілець.

Він трохи погаласував за дверима, але я не звертав на це уваги, і він пішов.

Потім настала криза. Я не знав, як він вчинить. Переїзд на нову квартиру означав би затримку в роботі, а в мене залишилось тільки двадцять фунтів, майже всі в банку, і я не міг зволікати. Зникнути? Це ставало неминучим. Але почнеться слідство, і все з кімнати порозтягають.

Думка про те, що моя робота може набути розголосу або що її можуть перервати, коли вона майже закінчена, розлютила мене і додала рішучості. З трьома книгами своїх нотаток і з чековою книжкою я вибіг з дому і з найближчої поштової філії послав їх у відділ посилок та листів до запитання на Грейт-Портленд-стрит. З дому я намагався вийти якнайтихіше. Але, повертаючись туди, побачив, що домовласник нишком підіймається сходами — він чув, як я зачиняв двері. Я метнувся за ним, і ви б, певно, посміялися з того, як він відскочив убік. Він зиркнув на мене, коли я проходив повз, а я грюкнув дверима так, що затрусився весь будинок. Я чув, як він підкрався до моєї кімнати, постояв біля дверей, а потім зійшов униз.

Я відразу почав готуватися. Все було зроблено протягом вечора й ночі. Коли я сидів, іще не зовсім очунявши від снотворної дії препарату, що знебарвлює кров, у двері кілька разів постукали. Потім стукіт припинився, від дверей відійшли, повернулись і почали стукати знову. Тоді хтось підсунув під двері якийсь синій папірець.

Розлючений, я вскочив з місця, підбіг до дверей і навстіж розчинив їх.

— Що вам треба? — спитав я.

Це був домовласник зі звісткою про моє виселення або щось таке. Він подав мені повістку, побачив, мабуть, у моїх руках щось дивне і поглянув мені