Читати книгу - "Пастка для Бродського, Джулія Ромуш"

Коли Вадим повідомив мені, що в п'ятницю у нього не вийде повернутися, а в кращому випадку це буде в понеділок вранці, я прийняла рішення з'їздити до бабусі в село, адже  я давно вже у неї не була. 

Також я отримала свою першу зарплатню. З гордістю відстоявши двогодинну чергу в банку - оплатила платіж за іпотеку, накупила купу смакоти та поїхала на вокзал. 

Все своє свідоме дитинство я провела з бабусею і дідусем.  Батько мій зник ще до мого народження. А мати, народивши мене, не витримала цю ношу.  Оскільки бабуся говорить, що я дуже схожа на мого батька, то мати постійно годувала мене грудьми та ридала. Бабуся говорила, що доходило до того, що вона сиділа біля мого ліжечка і говорила про те, що батько пішов через мене.  Що якби не я, то вона б була найщасливішою жінкою на світі. 

Вона починала мене ненавидіти, звинувачувати у всіх своїх гріхах.  І коли мені було п'ять років, я пам'ятаю, як ридаючи кидалася матері в ноги й кричала: 

- Матуся, матуся, ну чому ж ти мене так не любиш?  - Вона просто дивилася на мене зі злістю і говорила, що я позбавила її єдиного сенсу життя.  Вони з бабусею постійно сварилися. Мати почала прикладатися до пляшки.  І, до того часу, як я пішла в перший клас, вона вже була залежна від цього пекельного пійла. 

Доходило до того, що я не хотіла повертатися додому.  І коли в черговий раз, коли я намагалася зрозуміти та запитати у мами в чому ж я винна, вона мене вдарила.  Дідусь не витримав і зібравши її речі, сказав, що більше не хоче її тут бачити.  І вона поїхала. Після цього випадку я стала трохи закритою дитиною, боялася, що вона може повернутися і все це пекло почнеться заново. Я не розуміла за що мати мене не любила, адже вона сама мене народила, а потім звинувачувала мене в цьому. 

Через пів року, коли я почала розуміти, що можливо мати так і не повернеться, я вже почала потроху виходити зі свого кокона.  У бабусі та дідуся були сльози на очах, коли я знову стала посміхатися і веселитися.  Я їм вдячна - вони мене виростили та виховали, хоч їм було важко зробити це на свої дві пенсії.  Але вони зробили так, щоб я нічого не потребувала, у мене було все, що потрібно було дитині мого віку. 

Пам'ятаю навіть, коли почали з'являтися перші мобільні телефони, а у нас в селі це могли собі дозволити тільки забезпечені сім'ї. Я прийшла з подругами  до мене додому і була дуже засмучена через той факт, що у мене немає мобільного телефону.  Бабуся і дідусь намагалися з'ясувати в чому причина мого смутку, але у мене не повертався язик сказати їм про це. Я не могла сказати людям похилого віку, які віддавали мені все найкраще, що мені прикро, що у мене немає телефону.  І ось через три дні я прокидаюся зранку, а на тумбочці біля ліжка лежить новенький телефон. 

Так, він був найпростіший, без всяких крутих штук, та мені й дзвонити особливо не було куди в селі. Але сам факт того, що він у мене був, мене так радував.  Виявилося, одна з подруг зізналася бабусі, чому я була засмучена.  Я стрибала по дому, сміялася, плакала і дякувала своїм близьким за цей подарунок, а коли запитала у бабусі чи не вплине це на наше життя, чи залишилися у нас гроші на їжу, вона зі сльозами на очах сказала, що за моє щасливе личко готова віддати всі скарби світу. 

Ось так ми й жили - вони віддавали мені все що могли, а я натомість за це намагалася добре виконувати роботу по дому, доглядати за худобою.  І замість того, щоб постійно гуляти, намагалася чогось навчитися у бабусі.  Зі сльозами на очах вони проводжали мене в місто на вступ до університету. Перехрестили  мене тричі й побажали удачі. 

Вступила в університет і отримавши свою першу стипендію відразу половину від неї відіслала бабусі та дідусеві. Я була задоволена собою, хотіла хоч якось їм допомагати.  Раз на місяць я приїжджала в село і відвідувала їх, потім почало виходити рідше. Коли я зайнялася шиттям на замовлення виходило приїжджати всього раз у два місяці.  А коли влаштувалася на роботу у своє перше ательє, то це виходило тільки один раз в три місяці.  Вони плакали кожен раз, коли я їхала. Всі мої спроби перетягнути їх в місто закінчувалися скандалом.  Вони не хотіли їхати з села, де природа і свіже повітря -  в місто, яке покрите вихлопними газами.  Я, зрозумівши їх позицію, перестала наполягати на цьому. 

І ось зараз я їду в автобусі з посмішкою на обличчі туди, де пройшло все моє дитинство.  До двох людей яких я дуже люблю і поважаю.  

Вийшовши на зупинці, я бачу лавку і посміхаюся згадуючи мій перший поцілунок - смішний, незграбний, але він був саме тут.  Потім за поворотом дерево, велике таке, позначено на боці хрестиком.  На цьому дереві ми побудували свій перший будиночок на дереві.  Як я тоді дістала дідуся... Взяла у нього молоток, цвяхи. Як пару разів вдарила  собі палець тим самим молотком. Посмішка з'являється на моєму обличчі.  Але ми все ж таки свого домоглися - кривий, страшненький, але все ж будиночок у нас вийшов.  Потім нас зловив лісник і почав сварити за те, що псуємо дерево, приволік мене за шкірку до дідуся і здав з усіма подробицями. 

Як мене сварив дідусь... Я заливалася сльозами, а потім моєму розчаруванню не було меж, коли ми все ж таки влізли в наш будиночок і він просто розвалився на очах. Як я ридала сидячи під деревом і тримаючи дошку в руках.

Потім бабуся і дідусь мене заспокоювали та дідусь зробив будиночок в нашому дворі. Ціле літо я там і спала, і грала з друзями, а потім через рік пташки там звили гніздо і висиджували своїх пташенят.  Ми вирішили їх не торкатися й тільки годували та поїли водою. 

 Мені було так тепло на душі  від всіх цих спогадів. 

І ось я вже бачу свій будинок. Бачу, як бабуся щось робить в саду, а потім помітила мене - її сапка випала  з рук, і вона зі сльозами на очах біжить до мене обійматися.