Читати книгу - "Зрада. Втекти чи залишитися, Ірина Романовська"

— Дурню, — бурмочу я, ховаючи усмішку, що рветься на вуста, в теплу шию Назара.

Поки ми з чоловіком розмовляємо та обіймаємося, таксист вивантажує наші важкі валізи з багажника свого жовтого седана. Чоловік, голосно обурюється на те, що він не наймався в вантажники, та ставить останню валізу поруч із нами.

Назар дістає з кишені штанів пару купюр та пхає їх у руки миттєво повеселілого водія. Сховавши чайові, таксист бажає нам щасливого польоту та, стрибнувши до свого авто, швидко від’їжджає геть.

Не можу відлипнути від власного чоловіка. Не хочу. Притискаюся щокою до його колючого пальта. Дивлюся на людей, що біжать повз нас. Хтось, як і ми, сьогодні покине це місто, хтось, навпаки, тільки-но приземлився в рідних землях. Кожен зі своєю історією, зі своєю долею. Сотні, тисячі незнайомих осіб проносяться повз.

З неба на вечірнє місто опускаються великі сніжинки, падають куди доведеться та одразу тануть. Назар обурюється, що я знову мандрую без шапки. Натягує мені на голову капюшон зимової куртки по самий ніс. Регочу та притискаюся до нього ще сильніше.

Нервовість поступово притуплюється. Не зникає, але принаймні дозволяє рухатися далі. Назар поряд. Щоб не відбувалося, щоб не сталося далі, він зі мною. А я з ним. Ми підтримка та опора один для одного. Ми дві половинки.

Накриваю губи чоловіка своїми, ковзаю холодним носом по його щоці.

— Я готова. Пішли швидше всередину, — дивлячись у зелені очі Горського, я відступаю на крок.

Назар обдаровує мене ніжним чмоком у відповідь. Потім, підхопивши однією рукою дві наші валізи, поспішає разом зі мною до розсувних дверей аеровокзального комплексу.

Минемо металодетектори, повертаємо до ескалаторів. Начебто все, як завжди: реєстрація, отримання посадкових талонів, митний контроль, здавання багажу, але тривога, що розтікалася в грудях наче олія по сковорідці не відпускає.

Ловлю себе на тому, що постійно оглядаюсь навкруги. Очима шукаю ту, хто ось-ось з'явиться та зіпсує ідилію, що запанувала між мною та чоловіком.

До посадки ще сорок хвилин. Замість велелюдної зали очікування, Назар тягне мене до одного з ресторанчиків, що знаходяться на другому поверсі аеропорту.

— Хіба ми не стикуємося з рештою перед посадкою?

— Не думаю, що це гарна ідея, — роздивляючись меню, відповідає Назар.

— Але ж там твій син...

— І Аннет, яку ти на дух не переносиш, — Горський підводить голову та впивається в мене допитливим поглядом.

— Я намагатимусь не реагувати на її нападки.

Назар негативно хитає головою.

— Ще набалакаєтесь.

Мені потрібно кілька секунд, щоб вловити каверзу в короткій відповіді чоловіка.

— Майже.

— Назаре, ти знущаєшся?

— Знущається мій секретар, який не зміг зробити елементарне завдання. Замість парних квитків у різних кінцях салону цей дурень оплатив місця у сусідніх рядах. А коли помилку помітили, вільних місць на рейсі вже не лишилося. Вони сидітимуть за нашими спинами.

Нецензурна лайка, що вирвалася з мого рота, глушиться дитячим радісним окриком:

— Та-то, та-то, та-то!

Моє серце вискакує з грудей. Випрямляю спину та застигаю мов статуя. Вони тут, вони тут, вони вже тут — набатом дзвенить у голові. Повільно повертаю голову та стежу поглядом за Горським, що встав з-за столу.

Маленький білявий хлопчик, похитуючись на своїх коротких ніжках, обережно ступає по рівній підлозі. Він голосно та чітко повторює «та-то», дивлячись на високого чоловіка, що поспішає до нього.

  Дитину страхує няня, що тупцює позаду, а слідом за ними з гордовитою поставою крокує Аннет у чорному дорогому кожушку. Її тонкі шпильки відстукують переможний марш, який з кожним новим ударом металевої набійки об бетонне перекриття вбиває гострий цвях прямо мені в серце.