Читати книгу - "Українське письменство"

— Я не пам’ятаю, щоб коли отаке чула. Може, я тоді маленька ще була, та й не добрала, що до чого. Розкажіть ви, дідусю!

— Гаразд, моя комашко. Слухай! Батько твоєї покійниці баби, а мій тесть був у свій час козак між козаками. Дома всі приходили до нього судитися і ради просити, немов до попа, — бо то ж і розумна голова була… А на війні він раз у раз, було, скаче поперед тих козаків-лицарів, що не доглядають обозу, а тільки де зобачать турка або татарву, то так і рвуться в бій, хоч яка там проти них сила. Правда, і добра їм перепадало чимало, ну, та й робота була нелегка! Добрий тобі жарт: маленькою купкою одчайдушних голів врубатися у вороже військо і вхопити здобич та повернутися назад! Та що вже казати тобі, коротко мовивши, не хотів твій прадід ніколи ні про яку небезпеку й слухати, і коли б не знайшлося йому товаришів, то й сам би на турецькі шаблі поліз. Всі уже знали, що то за козак Степан Журба, і сам полковник, було, набивається до нього з ранґами — то осаулом, то ще якимось старшим хотів зробити, а то раз і сотника йому пообіцяв. Так що ж? Не хоче! Такий уже молодець удався. «Нащо мені, каже, ваші ранґи? Буду я сотником, то все мені треба коло обозу бути і робити, що мені загадають. А тепер я вільний, як вітер у полі, — набрав собі охочих та з ними — світ за очі і дременув. Переб’ють їх, порубають — не моя провина: їх воля була йти за мною, та й не діти ж вони! А користь мені від мого здобичництва чи не більша, як сотникові». Та й не брехав козак! Бувалі люди розказували: хоч як його невіра обступить, хоч як його рубає, хоч як стріляє, а він таки вискочить із тиску; і поранений увесь, та не з порожніми таки руками. То збрую, було, винесе таку з золота та срібла, то повні тороки кармазинів, що їм і ціни нема. От бачать люди, що твого прадіда ніяка сила не бере, а кінь у нього тільки зачує бій, то так чортом і скаче на гармати, — і думали, що Степан Журба якийсь характерник. А він був християнин, як і всяк чоловік; тільки була в нього шабля, що з нею він не боявся смерті. Дісталася йому та шабля не простим яким способом. Їхав він у поле ворога виглядати. Їде край байрака і чує, ніби хтось у глибокому тому байраці стогне. От і зійшов він з коня, збіг аж на дно яру. Бачить — лежить козак, сивий, як молоком облитий, весь порубаний, постріляний, а коло нього мертвий кінь. Побачивши твого прадіда, підвів козак голову та й каже: «Слухай, чоловіче добрий, коли маєш християнську душу, то зроби мені останню ласку, винеси мене з цього байрака, поховай у чистому полі і хреста постав у головах, хоч би й з хворостини; хай-таки поховано мене буде як християнина. А я тобі за те подарую оцю шаблю. Дорога вона не золотим держаком, не самоцвітним камінням, а тим, що як іде хто з нею на бій, той не боїться смерті, аж поки сім куль його не прошиють. Запам’ятай собі. А тепер перехрести мене і прощавай». Сказав — і вмер одразу. От твій прадід виніс його з байрака, викопав яму шаблюкою, поховав, прочитав які знав молитви, зробив хреста із козацького ратища, заткнувши його вістрям у землю, ще й білу хустку на хресті повісив, щоб усяке знало, що там лежить козак. А далі взяв подаровану шаблю та й поїхав. Та як вернувся до обозу і почав показувати товаришам отой подарунок, то всі, хто брав шаблю в руки, дивом, було, дивуються, і ніхто не знає, що то за шабля: нікому не доводилося такої бачити. А з старосвітських людей такі знавці бували, що покажи йому палаш, так він, і напису ніякого не читаючи, скаже тобі, і що то за палаш, і з якої землі, і чи давно його зроблено. А тут скільки вже охочих до старовинної зброї людей приходило до твого прадіда — приходили і сотники, і осаули полкові — так ні ж! Ніхто не прочитав слів, що ними вона була обписана, і ніхто не сказав, який народ отакими шаблями орудує. І з тією шаблею прадід твій бився років з двадцять, а тоді було що не рік то й війна. А наостанку до того вже вона позубилася, що як виїздив він на війну в послідній раз, то покинув її дома. Теща покійниця, правда-таки, і вмовляла його, щоб не кидав шаблі, — та не такий з твого прадіда козак був, щоб баби послухатися. «Нащо вона мені тепер? Не буду ж я нею пиляти?» Сказав і поїхав з іншою шаблюкою. Виїхали на поле бою. Твій прадід, хоч і не мав при собі заклятої тої шаблі, а таки не вдержався, щоб не вточити першому ворожої крові. Зібрав охотників, вишикував їх, як треба, рогом, крикнув, гикнув та й урізався саме в середину турецького війська. Довго не видно було його ватаги, тільки чути крик та стрілянину серед ворожого табору, аж ось заколихалася передня лава, розступилася, і твій прадід вилетів звідти тільки з п’ятою частиною своїх товаришів. Не встигли наші закричати та заплескати в долоні, як з басурменського боку де не взялася куля, та твоєму прадіду в голову! Хитнувся козак, руками вхопився за шию коневі, і кінь уже мертвого приніс його до козацького обозу! А теща покійниця тим часом шила йому сорочки дома, бо все, що, бувало, візьме з одежі в похід, то так передере й перекривавить, що страшно і в руки взяти. Враз так щось і гримнуло об половиці. Глянула — аж то чоловікова шабля. Ну, тут усі й догадалися, що то за знак.

Дід замовк і про щось загадався. Але його оповідання схвилювало молоду кров Іванову, і він — замість пошкодувати про смерть хороброго козака — як не скрикнув у захваті: