Читати книгу - "Лисиця для Альфи, Вікторія Стужева"

Дорога була не довгою. Довгим було моє життя. Чи можу я думати, що прожила половину? Ймовірно, що ні. Я сумую за першими днями, і чесно кажучи, пора закінчувати ці соплі, але я не можу! Занадто часто це вже кажу...

Чи чекає на мене моя бабуся? Ми вже дуже давно не бачилися з нею. Я почувалася щуром, який тікає з корабля. Адже... я кидаю чоловіка в такий момент, але якщо мої здогадки вірні, то його погибель - я. Невже політика настільки кривава й жорстока? Мені не віриться, що люди можуть бути настільки жорстокими в гонитві за кращим майбутнім, яке більшою мірою залежить від них самих... Вождь, Альфа, Президент або Прем'єр-Міністр - це всього лише обличчя... Обкладинка ведуча і представляє країну, за яку він відповідає. Країна і клани - це ми самі. І мені гірко усвідомлювати, що прийнявши кермо влади над кланами, мій чоловік... прийняв на себе загальну незаслужену ненависть і прокляття. Люди жорстокі, а перевертні ще більш жорстокі. Я ніколи не хотіла належати до цього світу.

Я вчилася, підробляла, любила свою сім'ю... якою б вона не була. У мене була подруга і знайомі. А тепер, усіх їх мені замінила лише одна важлива в моєму житті людина. Кохаю його. Любов - високе і сильне почуття. Почуття до Адама стерли мою увагу до всіх інших оточуючих. Це і була моя помилка. Не можна забувати про друзів і близьких, як би ти не був закоханий.

Високі почуття найчастіше й опускають тебе вниз до прірви. Єдине, про що я справді шкодувала, це мало приділяла часу подіям і самому життю. Ми так з Альфою захопилися одне одним, що я розгубила весь час.

Не можна сказати, що час бездушний. Люди самі вкладають частинку тих почуттів, що переживали в цей час. Любов не може бути бездушною. Бездушною може бути тільки людина, яку ми полюбили. Навряд чи можна звинуватити почуття в його бездушності. Небилиця, так би мовити.

Я все частіше відчуваю морозний вітер, хоча погода має бути теплою, а день ясним. Мурашки бігають по шкірі, що швидше я наближаюся до нового міста, де тепер живе моя бабуся. Я не розуміла, чому вона переїхала в слід зі мною. Батьки забрали мене, а бабуся вирішила змінити обстановку... Хоча знаючи її, вона завжди любила називати свій будинок "притулком лисячої душі", навряд чи вона могла б його на довго кинути. Але як виявилося, змогла. І будинок, на диво, дуже швидко витратив енергію і завалився. А я нічого не помічала. Утім, як завжди.

Егоїстично зациклилася лише на власних бідах і новопридбаній новій родині. Чи варте забуття всіх цих мук? Щоб в кінцевому підсумку, прийти до кінцевого етапу. Я хотіла прожити це життя щасливо тримаючись подалі від світу своїх батьків і бабусі, але так ледве й не схопила невроз. Коли я думаю про все це, мені смішно. Справді, смішно. Я б ніколи не подумала, що моя психіка може виявитися настільки нестабільною.

Хоча що в наш час гарантія стабільності?