Читати книгу - "Лисиця для Альфи, Вікторія Стужева"

Ніколи не думала, що буду збігати до бабулі саме з таких причин. Колись у повний місяць я тікала від неї, тепер же навпаки - до неї. За стільки років, змінилося тільки місце. Місто, в якому оселилася бабуся. Скільки себе пам'ятаю, вона ніколи не любила залишатися довго на одному місці. Часто розповідала, як до моменту народження батька, вона кочувала по всій країні. Я б теж так хотіла, але не тікати від чоловіка чи ворогів... чи чого гірше - самої себе. Просто дивитися і бачити світ. Насолоджуватися вітром і свободою. Не найкращі можливо бажання для заміжньої дівчини, чи не так? Але я хочу. Мрію і бажаю. За ці дні змінилося багато чого, і я сподіваюся, що разом з усім змінилася я. Адже минула Алекса була абсолютно не азартна і підйомна дівчина.

Я немов знову повернулася у свій підлітковий вік, де відкриті всі дороги і ти можеш планувати буквально все і тієї ж хвилини змінювати. Мені терміново потрібно зануритися в цю атмосферу! Зовсім трохи відволіктися від особистих проблем.

- Бабусю, ти сьогодні ніби сяєш. Щось сталося або має статися? - я дивилася на свою милу стареньку і бачила, як вона буквально літала кухнею зі своїм улюбленим чайничком у трояндочку. Було смішно і незвично бачити її такою. Ми давно вже не бачилися... напевно півроку. Чи скільки минуло з часу весілля?

- Дорогенька, я сяю завжди! Але сьогодні, ти маєш рацію. До нас має завітати містер Девіс. Він тобі сподобається, я в цьому впевнена! - Так, тільки не це. Я ж щойно приїхала... я заміжня, і не можу так швидко змінити чоловіка на іншого невідомого мені чоловіка.

- Почекай, бабусю... але ж я заміжня... Хто такий містер Девіс? - бабуся пригальмувала біля мене, у своєму улюбленому жесті підняла брову і швидко почала сервірувати стіл.

- А я от, дорогенька, незаміжня. Тому містер Девіс сьогодні й прийде до мене на чай.

Чорт, знову я про себе. Справді. Хіба стала б бабуся сватати мене з кимось у перший же день приїзду? Ні-ні-ні, максимум на п'ятий. І то, сподіваюся, ці звички відійдуть убік, адже тепер я і справді заміжня. Хоча було б чудово забути про це на час приїзду.

Серце розривалося від туги і зради з мого боку. Ні лисиця, ні навіть сама я не могли пробачити собі цього вчинку. Але як інакше? Ця людина після клятв біля вівтаря наговорила мені стількох речей! Не довірився навіть у тому, що стосується нас обох! Чи можу я таке стерпіти? Ні, не можу. Ні, не стану. Ця пиха. Гордість та інші якості, через які я так часто страждаю, не дають мені спокою. Але і без них я не бачила б життя...

Хіба можна зрозуміти людину, яка ділить із тобою і ділитися буквально всім, щоб наприкінці не розповісти найголовнішого? Ось і я зараз ніяк не могла зрозуміти Адама. Щось змінилося в ньому. Ніби він став ще грубішим, не тільки в ліжку. Ніби стає зовсім іншим. Це... так боляче усвідомлювати. Але я люблю його. Люблю таким яким він був, і таким яким він зараз. Хоч і важко це прийняти. Важко перебувати поруч із ним.

Моя бабуся часто говорила: "Не можеш терпіти, піди й дай час почуттям охолонути, поки не вбила вогнище роздратування". Вона говорила це так часто... Ніби знала, що за весь мій час, який я спілкуюся з людьми, він мені знадобиться найбільше. Тільки ось, зараз, я розуміла, що тікати все одно нерозумно. Але ось дати час охолонути, це правильно. У нашій з Адамом ситуації, справді, потрібно тільки охолонути. Щонайменше, від тих гнівних слів, що ми наговорили одне одному.

- Дорогенька, Лексочко, ти не могла б піднятися на другий поверх у блакитну кімнату? У мене там синя ваза з горлицями. Принеси, будь ласка. - прохання бабусі вириває мене з думок. Я рада. Рада, що можу нарешті все осмислити. Але водночас кожна думка в далині від чоловіка завдає пекельного болю.

Але тепер ще одне питання дуже сильно мене хвилювало. Мені було б цікаво поглянути на містера Девіса. Адже, за всю мою свідому пам'ять, бабусю жоден чоловік так сильно не цікавив як цей. Тому що, якщо в хід для естетичного погляду пішла синя ваза з горлицями - справа серйозна...