Читати книгу - "Фенікс, Валерія Дражинська"

Я не знаю, скільки зазнала оргазмів, поки він не вилився в мене та не впав поруч на ліжко. Думки штилем витають у голові. Стегна на завтра в мене точно будуть усі сині від його власницьких захоплень. Марат у мене кінчив. Знову! Чорт! Про що він узагалі думав? Мені ще завагітніти від нього не вистачало. Але чомусь ця думка не викликає належного відторгнення. Підвожуся та дивлюся на нього. Він досі важко дихає. Очі заплющені. Обличчя умиротворено розслаблене.

- Ти кінчив у мене двічі! - інформую його.

- Ага, - розплющує очі та з шахраюватою посмішкою ловить мій обурений погляд, - Не зміг стриматися. З тобою це нереально!

- А презервативи?

- Немає звички всюди тягати їх із собою, - безтурботно знизує плечима, - Не переживай, я чистий. А щодо решти - приймеш завтра таблетку. У вас же є така після незахищеного сексу. Як вона там називається?

- Постинор, - видаю машинально.

- Проблему вирішено? - хапає мене під пахви та влаштовує на собі, - Тому що я планую весь час, що залишився до літака, кінчати в тебе.

Що ж, із перервами на їжу, замовлену в номер та нетривалий сон, загалом десь години чотири, Марат свій план повністю втілив у реальність.

Вранці я прокинулася перша. На годиннику сьома ранку. Нило все тіло. Тихенько, щоб не розбудити Марата, я вибралася з ліжка та пішла в душ. Стоячи під струменями води, я плакала. Знала вже, що все йому розповім. Не зможу інакше. Ось тільки для нас це нічого не змінить. Він мені не пробачить ні минулої зради, ні теперішньої. Усе одно не можу дозволити, щоб із ним щось сталося. Тим більше, з моєї вини. 

Вийшовши з душу, я обмотуюся рушником та, сяк-так розчесавши волосся пальцями, виходжу. Марат уже не спить. Закинувши руки за голову, розглядає мене. Уважно, чіпко.

- Як почуваєшся? - запитує без усмішки.

Він ще не той суворий та жорстокий, але вже й не вчорашній, зрозумілий, мій.

- Ем... нормально, - мнуся трохи та наважуюся, - Марат, нам потрібно поговорити.

- Так, - просто погоджується, - Тільки я спочатку в душ, а ти поки вдягнися.

Швидко натягую на себе сукню. Трусики запихаю в сумочку. Волосся скручую в імпровізований вузол на голові. Скромно влаштовуюся на краєчку ліжка в очікуванні.

Промову заздалегідь не планую. Усе одно в мізках сумбур. Руки трусяться.

Коли він виходить із душу в одному рушнику, зав'язаному на стегнах, я гублюся. Все ж у нього шалене тіло. Гірко подумки усміхаюся. Не про те думаю! Можливо, зараз я сама особисто підпишу собі смертний вирок. Але інакше просто не можу. Досить! Я підписалася на цю тяганину п'ять років тому на кладовищі, коли вперше зустріла Фрезова. Сама! Насильно мене ніхто не тягнув. Та й після ніхто не змушував продовжувати. Пора закінчувати!

Марат зупиняється в центрі кімнати.

- Я слухаю. Про що ти хотіла поговорити? - схрещує руки на оголеному торсі.

Нервово ковтаю слину.

- Тобі не можна повертатися! - усе ж наважуюся тихим голосом.

- Чому? - його звичайну незворушність злегка псує запитально піднята брова.

Не можу далі видавити жодного слова. Горло немов паралізує. Я просто дивлюся йому в очі. З моїх уже починають литися сльози. Реакція Марата мене вражає. Він усміхається. Йде до шафи та скидає рушник.

- Не напружуйся! - не поспішаючи одягається.

Підходить до мене. Присідає навпочіпки. Його обличчя на рівні мого.

- Мені потрібно летіти. А ось ти залишишся у Франції під цілодобовим наглядом моїх людей.

- Я не розумію, - розгублено мямлю я.

- Бачиш що, А-в-а! - він, глузливо посміхаючись, оманливо м'яко стирає кісточками пальців мої сльози, - Те, що передбачувано було надіслано твоєю людиною в органи, перехоплено. Ось тільки подарунка Асхану я не передбачив, а тому й прогавив. Треба летіти та кардинально вирішувати з ним проблему. Та інформація, що ти на мене зібрала, вражає, - усміхається, - Молодець, дівчинко, добре попрацювала!

- Ти знав? - я навіть не розумію, що зараз відчуваю.

Поразку? Страх? Полегшення, що сьогодні не помру? Чи полегшення, що все нарешті розкрилося?

- Майже відразу.

- Але... як? - голос звучить глухо через сухість у роті.

- Занадто глибоко ти в мене в'їлася, Ава! Не впізнати тебе було неможливо, - очі звужуються, обличчя набуває звичної жорсткості, - Коли я повернуся, ми з тобою дуже серйозно поговоримо.

Це не обіцянка. Погроза!