Читати книгу - "Нічний черговий"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Що ж до сексу... Все ще сердитий на своїх денних суперників, я, проте, відчував, що це б нам вдалося. Але чи зможе ця спокійна потаємна іноземка завжди збуджувати мене? Адже я вважаю, що фізичний потяг — одна з основ шлюбу. І як бути з її сестрою? Кохаючись із Юніс, завжди згадувати ту ніч у Флоренції з Лілі? Подумавши про це, я страшенно захотів, щоб зараз у кімнаті зі мною була Лілі і щоб нам ніхто не заважав. Чому це я завжди тільки наближаюся до своєї мрії, але ніколи не можу прибрати її до рук?
— У нас справді була чудова подорож, — сказала Юніс, беручись уже до третьої страви. Як і її сестра, вона мала чудовий апетит. Не знаю, якими будуть її діти, але в тому, що вони вмітимуть поїсти, немає ніяких сумнівів. — Коли я подумаю про бідних лондонців, — вела далі Юніс, — мій настрій стає ще кращим.. У мене виникла чудова ідея... — Вона обвела всіх присутніх поглядом своїх чистих невинних очей. — Давайте залишимося тут, доки розтане сніг.
— Портьє сказав, що завтра знов буде віхола, — зауважив я.
— Ну то й що, Ніжне Серце? — не вгавала Юніс. Вона вже на другий день свого перебування в Цюріху почала мене так називати, хоча я й досі не розумію, що це мало означати. — Тут і під час снігопаду таке враження, ніби світить сонечко. А в Лондоні узимку здається, що воно вже ніколи не з'явиться.
Цікаво, чи схотіла б вона продовжувати цей веселий відпочинок у компанії з Ніжним Серцем, якби почула ту байдужу розмову про її майбутнє в машині по дорозі сюди?
— Їхати в метушливий гамірний Рим, коли тут так чудово, немає ніякого сенсу, — підсумувала Юніс, упоравши вечерю. — А до того ж всі там уже були.
— Я не був,— вихопилося в мене.
— Рим і навесні нікуди не втече, — заперечила Юніс. — Як ти гадаєш, Лілі?
— Це непогана ідея, — озвалася старша сестра. Я ніколи раніше не бачив, щоб жінка так спритно і граціозно управлялась із спагетті. На жаль, сестри ввійшли в моє життя не в тій послідовності, що треба.
— Майлзе, — сказала Юніс, — ви дуже пориваєтесь до Рима?
— Та ні, не дуже, — спокійно відповів Фабіан. — Крім того, у мене й тут є деякі справи.
— Які справи? — запитав я. — Адже ми на відпочинку.
— Так, — підтвердив він. — Але відпочинок буває різний. Не хвилюйтесь, вашому катанню це не завадить.
Закінчуючи вечерю, ми вирішили, що пробудемо у Гштаді ще тиждень. Я сказав, що хочу трохи подихати свіжим повітрям, і запросив Юніс піти прогулятися, сподіваючись, що це зможе покласти початок нашому зближенню, але вона позіхнула, сказала, що дуже стомилася за день і мріє про ліжко. Я провів її до ліфта, поцілував у щоку і побажав доброї ночі. Потім узяв пальто й пішов гуляти сам.
Портьє помилився. Снігопаду не було, ранок видався ясний, морозяний і прекрасний. Я взяв напрокат лижі та черевики, і ми кілька разів з'їхали з гірок, ризикуючи щоразу скінчити своє катання в лікарні. Фабіана з нами не було. Він мав кудись дзвонити. Сказав, що чекатиме нас на обід у клубі «Орел» на горі Вассенграт. Щоб потрапити у цей вишуканий клуб, треба бути його членом, але Фабіан і тут усе владнав: ми могли ходити туди як гості клубу на час перебування у Гштаді.
То був незабутній ранок, з прозорим повітрям, навдивовижу білим снігом і шаленими швидкостями. Жінки були вдоволені і виглядали прегарно. Я навіть подумав: може, мій вчинок у «Святому Августіні» й не такий уже аморальний? Одне мені не подобалося. Коло нас весь час крутився якийсь молодий американець, що безупинно клацав своїми фотоапаратами, знімаючи нас з усіх боків.
— Ви знаєте цього типа? — спитав я у жінок. Здається, його не було вчора в їхній компанії у барі.
— Уперше бачу,— кинула Лілі.
— Це — данина нашій вроді, — мовила Юніс. — Я маю на увазі всіх трьох.
— Я б чудово обійшовся без такої данини, — буркнув я.
Коли ми стали підніматись на гірку, знову з'явився той молодик і заходився нас знімати. Ввічливо, наскільки міг, я гукнув йому:
— Гей, друже, може, вже досить?
— Ні, — озвався він. Це був худий, скромно вдягнений молодик. Він і далі нас фотографував. — У нашій газеті вимагають, щоб був великий вибір.
— У газеті? — перепитав я. — В якій газеті?
— «Вімінз веар дейлі». Я роблю репортаж про Гштад. А ви — те, що мені потрібно. Шикарні й фотогенічні разом з вашими лижами. Щасливі люди, що розважаються і чхають на все у світі.
— Ви так думаєте? — похмуро сказав я. — Але тут і крім нас багато людей. Чому б вам не зайнятися кимось іншим? — Мене зовсім не приваблювало те, що моє фото з'явиться у нью-йоркській газеті тиражем не менш як сто тисяч. Хтозна, що читають вранці ті двоє, які приходили до Друсака?
— Але якщо дами заперечують, — люб'язно всміхнувся молодик,— я більше не буду.
— Ми не заперечуємо, — озвалася Лілі. — Тільки пришліть і нам фотографії. Я страшенно люблю свої знімки. Особливо коли вони гарні.
— Вони не можуть бути іншими, — галантно відповів репортер. За своє життя він, певно, фотографував тисячі жінок і знав, як з ними розмовляти йому можна було позаздрити в цьому.
Потім він пішов, і ми побачили його знов тільки на терасі клубу, де разом з Фабіаном випили по «кривавій Мері».
Але до того виникло ще одне ускладнення. Тільки опівдні я помітив неподалік чиюсь невисоку постать. Це була Діді Уейлс. Вона не підходила до нас ближче, ніж на п'ятдесят кроків, але з'їжджала з гірок щоразу, коли й ми, і тупцяла на місці, коли ми перепочивали. Діді каталася дуже добре, і хоч би яку шалену швидкість я розвивав, вона не відставала, ніби була прив'язана до нас невидимим міцним мотузком.
Коли ми востаннє пішли на підйомник, я навмисне посадив дівчат удвох, а сам лишився чекати. Скоро з'явилася Діді, вона була в тих самих джинсах, коротенькій оранжевій курточці, коси
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Нічний черговий», після закриття браузера.