Читати книгу - "Хазяїн Чортового млина, Кулик Степан"

Піднялися затемна, щоб встигнути до святкової служби.

Поки Марічка доїла корів, Нестор задав худобі більше кормів, щоб вистачило на весь день — святкувати Різдво збиралися у Комарів. Мати одразу попередила, що жодної відмови не прийме і образиться, якщо діти не сядуть з ними за один стіл. Власне, відмовлятися не було ні сенсу, ні потреби, якщо все одно у Смілі в церкві будуть. Упорався швидко і тепер чекав дружину, водячи осідланого коня по двору.

Вночі несподівано потеплішало. Лапатий сніг, що посилився під ранок, уже не висів у морозному повітрі дрібними іскристими блискітками, а повільно по-господарськи опускався на землю, великими, товстими пластівцями. Збери в долоню таких пару десятків і хоч сніжок ліпи.

— Як би не замело до вечора? — неспокійно промовила Марічка.

— Нічого,— безтурботно відповів козак. — Сніг не болото. Не загрузнемо… Хоча, засиджуватися в гостях, справді не варто. Ну, то усе від нас і настрою залежить. Ти як готова?

— Так, можемо їхати.

Нестор спритно закинув дружину на коня, а потім сам легко застрибнув у сідло. Кінь лише з ноги на ногу переступив, чекаючи наказу. А отримавши поштовх колінами, жваво затрусив ще видимою дорогою, накатаною при переїзді з хутора.

— Ти мені учора так нічого і не розповів, — нагадала Марічка, притискаючись спиною до чоловіка. — А обіцяв…

— Сама ж не дала рота розкрити, — гмикнув Нестор, розгладжуючи вуса.

Згадавши причину вчорашньої небалакучості чоловіка, молодиця мимоволі зарум'янилася і тихенько хихикнула. Ну так… Не до розмов було. Ледве за північ вгамувалися. Чисто, як молодята, що по року гулянок, після весілля, нарешті допали одне до одного. Хоча, а хто ж вони ще? Не дарма ж перший місяць медовим зветься… Солодко, аж у грудях мліє… З першим чоловіком так не було.

«Чоловіком… — повторила думку Марічка. — Ось я вже і ім’я його почала забувати… Соромно… Чи ні? Мабуть, таки ні. Бо й згадувати особливо нічого. Всього кілька місяців побула заміжньою… а самотньо — роки. Та й чого згадувати небіжчика, якщо поруч он — живий і коханий? До сих пір не віриться…»

— А ти незадоволений? — удавано ображено штовхнула Нестора ліктем. — Гляди у мене…  Це зараз свята. А у піст проситимеш — макогін оближеш.

— Ой, боюсь, боюсь… — засміявся козак на погрозу дружину, цілуючи в щоку. — Це ще хто кого проситиме… Гм… Слухай, а може, не поїдемо нікуди? Я навіть знаю, чим можна зайнятися.

— Тьху на тебе, безстидник! І безбожник! — пирхнула молодиця. — Тільки одне на думці. Ти коли востаннє в церкві був?

— Так цеє… — розвів руками запорожець, — на Покрову. Якраз після того у Смілу поїхав. А у степу церков немає.

— І не сповідався…

— Отець Никифор казав, що у тих, хто збройно бусурманам дорогу на Русь заступає, душі чисті й без причастя. А я стільки голомозих побив, що до смерті всі гріхи спокутував.

— Хвалько…

— Нічого подібного, — навіть образився Нестор. — Знаєш, скільки я бусурман зарубав?

— Сотню? — повернула обличчя до чоловіка Марічка.

— Ні, ну стільки точно ні… — зменшив гонор у голосі козак. — Але, зо три десятки точно набереться.

— Вірю… А тепер, розказуй, чого ти вчора на вулицю, ніби на побачення, швендяв?

— А так воно й було, — зареготав запорожець.

— Не зрозуміла? — насупила брови молодиця.

— Не ревнуй… — знову засміявся Нестор. — Не до зазноби… Дух до мене вчора приходив.

— Який ще дух?

— Справжнісінький. Страж басурманського скарбу.

— О, Боже! — перехрестилася Марічка. — Тільки цього не вистачало. Повадилися... Спасу немає. Треба просити панотця, щоб освятив подвір'я.

— Не завадить,— погодився козак.

— І що йому від тебе знадобилося?

— Пропонував скарб забрати.

— Ще легше, — сплеснула долонями молодиця. — Сподіваюся, що ти не погодився? Він же в сильця заманити тебе хотів.

— Як сказати… — знизав плечима Нестор. — Віри йому, звичайно, немає. Але й із плеча рубати не варто. Дещо він і розумне розповів... Тим паче, що за скарбом не геть завтра йти треба. Є ще час усе добре обмозгувати.

— Здурів! Точно здурів! — охнула Марічка. — Ти хоч знаєш, скільки людей пропало через той чортів скарб?

— Дух сказав, що вони не мали того, що я маю…

— І що ж це?

— Не сказав.

— Значить, обманював.

— Не знаю, не знаю… — мотнув головою запорожець. — Подивимося. Але робити з усім цим точно щось треба. Інакше ті упирі, вурдалаки та перевертні нам спокійного життя не дадуть. Думаю, це вони і рідних мого побратима зі світу зжили. Тож у мене до них власний рахунок. А я у боржниках ходити не звик. Завжди справно по рахунках сплачую. І друзям, і ворогам.

— Мені страшно… — вже пригорнулася до чоловіка Марічка.

— Не бійся, — обійняв її вільною рукою Нестор. — Дух сказав, що я маю шанс.