Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Юність Василя Шеремети 📚 - Українською

Читати книгу - "Юність Василя Шеремети"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Юність Василя Шеремети" автора Улас Олексійович Самчук. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 67 68 69 ... 101
Перейти на сторінку:
Польща... Два аршина з половиною довжини, але все-таки... Та ви знаєте, що я такому послові зробив би? Коли б він був у Росії? Я б його повісив у стайні за одну ногу, як здохлу ворону. От що б я з ним зробив. Ні, брате! Боротися за право треба, але не так. Чому ось я ношу оце на голові? — він зірвав і кинув у кут свою рогатівку. — В соколи записався. І всі там зі мною говорять по-російськи. Чому? Питаю. Чому не говорять вони там з українцями по-українськи? Я один, а їх там безліч... І все-таки по-російськи. Я вам скажу. Бо ми і росіяни маємо того самого Толстого. Одного, другого, третього. Толстой є скрізь Толстой. Так само в Мексиці, як і в Індії, як у Нью-Йорку! Що він там не говорить, але він це говорить стома мовами. Що можете ви проти того поставити. Статтю того пана з журналу? От, наприклад, Шевченко. Можливо, він і направду поет. Я його не читав. Але що може зробити поет? Віршем? Ні. Віршем багато не втнеш. Потрібна тяжка артилерія. Роман, музика, малярство. Треба публіку за чуба взяти. І то не тільки ненькоукраїнівську, а цілу, всю, як є земну кулю... Ви думаєте — чому знають Росію? Тому, що вона на карті від о-о-о до о-о-о? — він розмашним помахом руки закроїв чималий простір. — Ні. Не тому... Тому, що має вона Толстого... Того самого недотепу Толстого. А потім Чайковського... А потім Рєпіна. От, наприклад, Достоєвський. Здається, патологія. Але спитайте ви кожного дурня Європи в циліндрі і в краватці, хто такий Достоєвський, і кожний вам відповість... Кого поставите ви на місце Достоєвського? А шароварний посол вилізе на базарі на бочку і кричить: ми їм покажемо! Ми маємо право на своїй землі! Звідки той осел знає, що таке право? Право є от... — І він показав нігтем, як б’ють вошу. — Права немає. Є чуб. Чуб і є право. Я взяв за чуба — моє право. Мене взяли — їхнє. От і все. І нічого тут брикатись, мов підрізане теля. Так, так, Василю! А тепер давай ще дьорнемо! Євгешка вже весь, як шкло.

І він знов налив. Всі не сиділи, а гойдалися, мов тирса. Василь нахилився вперед. Він, мов риба, викинута з води, намагався вловити більше повітря, щоб щось відповісти Крупові. Але не знаходив справжніх слів, язик утік, поламався, очі перестали світити.

— Це все правильно, Крупе, — переплітав він язиком. — Що тут казати. Ти, Крупе, герой, тільки от на відході. А шкода. Останній з могикан. Скільки століть царствували твої предки на святій Русі?

— Від Івана Грозного, — сказав той, вирячивши сірі очі.

— Ну, от... Від Івана Грозного. А тепер відходити. Скидаєте шапочку і “досвіданія”. “Стоїть баржуй, как пьос ґалодний”.

Так, мій милий Крупику. “Как пьос ґалодний”... Як знак запиту... А от я, Крупику, щойно виходжу на арену. Мої предки були раби. От воно як. Твій дід мав право сікти мого діда на стайні. Глупо, страшенно глупо!.. Але то все дурниці. Все дурниці. Очевидно, мої предки на краще не заслужили. А шкода, що ви пасуєте. Блакитна кров... Жаль, жаль... До побачення, до побачееееннння! — шепелявив зовсім п’яний Василь і вдавав, що він з кимсь прощається, що підходить до ручки і цілує її.

— Валю! — кричав він. — Валь... Валь! Правиль... но я цілую ручку мадам її іммпераааторського... “Биистри, как волни, все дні нашей жізні!” — раптом заспівав Василь, а йому підтягнув Валентин. Але пісня не клеїлась. Вони перейшли на щось інше. Василь шумів. — Моя господиня... мадам Цимбаллл каже... Я, каже, не українка... Я ніяка українка... Я... Я імператорська малоросіянка, Богом-Христом роджена! — кричить він в саме вухо Крупові. — А ви Достоєвського тичете... Та розумієте ви, звідки взявся ваш той самий — ек! ек! — Дооостоєвський? Не понімаєте? Я вам, ек! скажу. З Ро-росії, що гниє і розкладається!

“Русь, і тиии билааа прекрасной,

А тепер гнійот твой дух...

Бєєєзобразний труп ужасний,

Посінєл і весь распух... пух... пух!” —

заспівав знов Василь.

— Ти, Василю, брешеш, як каналія, — озвався нарешті Валя. — Але Круп! Добре, сучий син, бреше! Навчився! А ще недавно я вчив його до ручки підходити...

Круп мовчав. Він підпер голову рукою, вперто дивився в одну точку. Мовчав. Твердо і вперто мовчав. Василь у п’яному тумані дивиться на нього і йому видається, що у Крупа на чолі морщиться шкіра, розпирається череп. Він його розуміє. Василь зовсім не хотів так сказати. Само сказалося. От сказалося і все. Круп тут також винен. Щось він у ньому також зачепив, і Василь не зостався в боргу. Потім устав і, хитаючись, пішов у похилі двері до виходу...

Коли вернувся, у роті було терпко, губи злипалися, гикав. Годі! Досить того...

— Підемо. До побачення всі... До побачення... Йдемо, Євгене!

Круп ще залишився. Василь з Євгеном викотились під зоряне

весняне небо. Вулиці були порожні. Ліхтарі світились тьмяно і самітньо. По дорозі, коли вони трохи відсвіжились, Євгенові також захотілося говорити.

— Ти, Василю, йому сказав добре... Але ти сказав мало... Треба було йому просто в пику кинути: ми ще молоді. Ми ще ростемо... У нас також буде Толстой... Ще більший від Толстого... У нас ще буде...

— Ех, Євгене! Нащо там губу паскудити. І так все зрозуміле!..

— Ні, Василю! Тут ти не маєш рації! Він...

— Що там він? Від нього це залежить? От проп’є останні десятини і... набік! А ми все-таки одного разу світ догори ногами перекинемо і кінець...

Вдома господиня сердилась, але хлопці не зважали. Євген ще раз пристав до Василя.

— Але ти все-таки напишеш? Листа напишеш? Напиши, Василю!

— На якого біса буду їй писати? Надсон, серпанки... Зустріну колись і скажу...

— Ні, Василю! Я тебе ніколи не просив, а зараз прошу: напиши! — голос його затремтів. Він підійшов до Василя, обняв його і справді розплакався! — Ти цього не розумієш... Я, Василю, не можу... Я її люблю! Я готовий за нею в пекло... Я цілу зиму її кохаю... Сьогодні перший раз зустрівся з нею, і ти... мені не хочеш допомогти...

— Ну, досить, Євгене! Напишу. Завтра напишу! Для тебе!

Вони ще довго гомоніли, вовтузилися,

1 ... 67 68 69 ... 101
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Юність Василя Шеремети», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Юність Василя Шеремети"