Читати книгу - "Поле битви — Україна. Від «володарів степу» до «кіборгів». Воєнна історія України від давнини до сьогодення"

Створені на руїнах континентальних імперій національні держави мали в своїх прикордонних регіонах чисельні національні меншини. Складні взаємовідносини центральних урядів з представниками нацменшин створювали потенційні вогнища нестабільності. Тож не дивно, що саме національне питання визначало порядок денний європейської міжнародної політики міжвоєнного періоду. Серед них були й українці — 35-мільйонний народ у центрі Європи, який не мав своєї держави. Українські землі були поділені між чотирма державами: СРСР, Польщею, Чехословаччиною та Румунією. УРСР, яка мала всі формальні атрибути державності, на практиці керувалася з Москви через більшовицьких ставлеників в ЦК КП(б)У. Тож не дивно, що «українська карта» стала головним козирем у геополітичній грі великих держав.

Напередодні Другої світової війни Чехословаччина залишалася єдиною країною Центрально-Східної Європи, що не піддалася авторитарним тенденціям і зберегла демократичний устрій. Уряд ЧСР проводив досить толерантну політику щодо власних нацменшин. Але це не зупинило Гітлера, який активно мусував тему порушення Чехословаччиною прав студетських німців. 30 вересня 1938 р. з благословення Франції та Великої Британії, що стали на шлях «умиротворення агресора», була підписана Мюнхенська угода. Вона поклала початок розчленуванню Чехословаччини.

Назрівала нова війна, яка могла дати українцям другий шанс у боротьбі за власну державу. ОУН як єдина сила, що сповідувала ідею збройної боротьби, активно включилася в міжнародні процеси. Українські націоналісти усвідомлювали стратегічну вагу Закарпаття як плацдарму для розбудови української держави, але їх непокоїло поширення москвофільських настроїв місцевого населення та антиукраїнська діяльність угорської «п’ятої колони».

1935 р. СРСР та Чехословаччина підписали договір про взаємодопомогу в разі агресії. Це викликало побоювання проводу ОУН, що за сприятливих умов Радянський Союз може скористатися союзницьким договором для окупації краю. Суттєву загрозу становила Угорщина, яка відкрито претендувала на Закарпаття. Угорські зазіхання підтримувала Польща. Відверто ворожа польська позиція була продиктована небажанням мати у себе на кордоні українське державне утворення навіть у формі автономії, не кажучи вже про незалежну Карпатську Україну. Таке сусідство загрожувало національній безпеці Польщі, яка ніяк не могла дати раду власній шестимільйонній українській нацменшині. Користуючись слабкістю ЧСР, угорські й польські диверсійні групи тероризували населення Закарпаття. Вони намагалися розхитати ситуацію з тим, щоб мати привід для інтервенції.

Аби запобігти розвитку негативного для українців сценарію, у лютому 1938 р. Провід Українських Націоналістів (ПУН) створює окремий штаб по Закарпаттю. Він складався з двох секторів: політичного й військового. Згодом представники цього штабу активно долучаться до подій у Карпатській Україні. Серед них і автор української воєнної доктрини — полковник Михайло Колодзінський,[5] який у 1935–1937 рр. виклав основні постулати стратегії національної безпеки України.

Колодзінський виходив з геополітичного положення України на межі зі степом. В історичній перспективі таке сусідство змусило українців від самого початку свого існування вести «абсолютні війни» на знищення. Тож для українців «тотальна війна» є природною.

Цивілізаційна місія України завжди полягала у опануванні Степу. Уперше вона була окреслена мечем князя Святослава Завойовника. У добу Київської Русі та козаччини вектор української воєнної доктрини був спрямований на південь. Тоді стратегічними задачами було підкорення Степу, захист південного кордону та вихід до моря. У новітню добу головний виклик для України йде зі сходу. Провіщаючи українцям європейське майбутнє, Колодзінський водночас розглядав Україну як природного суперника Кремля у Східній Європі. Оскільки шлях на Схід Європи йде через Київ, то російський імперіалізм, у який би колір він не був пофарбований, чи триколор, чи то червоний, завжди буде ворогом України. Саме тому українці мусять не просто опанувати Степ, а й відсунути кордони Азії до лінії Волги, Каспію, Кавказу, Чорного та Азовського морів. Останнє взагалі мало стати внутрішнім українським морем.

Геополітичне положення України вимагає, аби Київ посів місце регіонального лідера, інакше, на думку Колодзінського, українську незалежність не втримати. Він наголошував: «Хто хоче бути паном-господарем у Києві, то мусить мати ідею для цілої Східньої Європи й сумежних з нею азійських земель. Згідно з цим, ми мусимо мати відповідну концепцію військову, політичну, економічну, а навіть церковну для тих усіх земель і народів. Коли не погодимося з нашою місією, то програємо знову. (…) Не може бути над Дніпром української держави, а над Волгою і Каспієм дикого поля. Це є все одна геополітична цілість». Як видно, оунівський воєнний теоретик не відкидав можливості використання «м’якої сили» і поширення українського впливу шляхом культурної експансії.

Українсько-російську війну Колодзінський розглядав як протистояння землеробської й кочової психології, а головну мету росіян вбачав у перетворенні українців на «номадів», тобто знищенні духовних підвалин нації. Саме тому в своїй воєнній доктрині він надавав великого значення пропаганді. Боротьба поневоленого народу повинна бути пронизана ясними політичними кличами та створенням культу героїв. Популяризації, на його думку, потребувала і воєнна доктрина, аби вона була зрозумілою кожному, а не тільки військовим. Поточну українську ситуацію Колодзінський оцінював у дусі «тотальної війни»: «Україна сьогодні веде рішучу боротьбу за місце між першими народами світу й за своє виключне право до Сходу Європи, у смертельному зударі з Москвою, яка є духовною загрозою для цілого світу».

Аналіз поразки українців у визвольних змаганнях 1917–1921 рр. приводив українського воєнного теоретика до невтішних висновків. Саме роз’єднаність та розбрат, а не зовнішній ворог призвели до національної катастрофи. Вбачаючи велику шкоду в політичному опортунізмі та регіоналізмі, Колодзінський писав: «Наша воєнна доктрина мусить заступати ідею одної націоналістичної армії, яка б уважала своїм центром Київ і була здібна та готова боротися за кожну п’ядь української землі з однаковим запалом і героїзмом». Соборність та самостійність посіли один щабель не тільки воєнної, а й політичної доктрини ОУН, ідеалом якої стало створення Української Самостійної Соборної Держави (УССД).

Експансіоністські та месіанські інтенції воєнної доктрини Колодзінського є даниною тогочасній інтелектуальній моді та наслідком глибокої політичної й духовної кризи, яку переживала українська нація в 1920—1930-х рр. Головним завданням все ж таки залишалося відродження української державності. Цей процес пролягав через національну революцію, яку Колодзінський розглядав як тотальну війну за створення власної держави. Він сповідував ідею партизанської тактики. Розбудова держави мала йти шляхом проголошення незалежності та створення народної революційної влади в кожному селі, поступово поширюючись на райони й області. Зрештою, такі «повстанські республіки» мали з’єднатися і створити державну структуру. Стратегічною метою було проголошення української держави в Києві.

1938 р. Колодзінський написав «Воєнне значення та стратегічне положення Закарпаття», де зазначив, що природний рельєф Закарпаття дозволяє у стислі терміни перетворити його на плацдарм-фортецю, своєрідну лінію Маннергейма, придатну як для оборони, так і для наступу. Уже в липні 1938 р. у Колодзінського з’являється можливість безпосередньо долучитися до реалізації ідеї національної революції. Військовий штаб ОУН відправляє його на Закарпаття.

Події довкола Карпатської України розвивалися з блискавичною швидкістю.