Читати книгу - "Тихий американець. Наш резидент у Гавані"

— Я не дозволю робити з себе посміховисько,— злякано мовив незнайомий.

Доктор Гассельбахер допив віскі, поклав на стойку долар і поважно підвівся.

— Ви ще подякуєте мені за це,— заявив він.— Що б нам таке придумати?.. Покладіться на мене й містера Уормолда. Ну, ким би вам хотілося стати — художником, поетом чи, може, авантюристом або шпигуном? — Гассельбахер чемно вклонився схвильованій тіні,— Даруйте ласкаво за посередницьку контору.

Незнайомий з розпачем пробелькотав:

— Він або п’яний, або дурний.

Та «парашутисти» мовчали.

Уормолд сказав:

— Ну, прощавайте, Гассельбахере. Я запізнююсь.

— Тоді, містере Уормолд, я проводжу вас і поясню, що це я вас затримав. Я певен, ваш друг зрозуміє, коли дізнається, як мені сьогодні пощастило.

— Не треба. Це зовсім зайве,— заперечив Уормолд.

Він знав, що Готорн зробить з цього свої висновки. Навіть розумний Готорн, якби такий існував, був би нещастям, а підозріливий Готорн... Уормолда аж пересмикнуло від цієї думки.

Він рушив до ліфта, та доктор Гассельбахер теж поплентався за ним. Не звернувши уваги на червоний сигнал і застереження «Обережно, східці!», Гассельбахер спіткнувся.

— Ой, я звихнув собі ногу!

— Ідіть додому, Гассельбахере! — у розпачі благав Уормолд.

Він зайшов у кабіну, та Гассельбахер спритно вскочив слідом за ним.

— Гроші зціляють усе,— заявив він.— Давно вже я так не розважався.

— Шостий поверх,— сказав Уормолд.— Я хочу побути на самоті, Гассельбахере...

— Чого?.. О, вибачайте, гикавка напала.

— У мене побачення.

— А вона гарна? Я поділюся з вами виграшем, щоб вам було на що розважатись.

— Яка там «вона»! Просто ділове побачення.

— Таємне?

— Я ж вам казав.

— Які можуть бути таємниці навколо пилососів, містере Уормолд?

— Нове агентство,— пояснив Уормолд.

— Шостий поверх,— оголосив ліфтер.

Уормолд ішов попереду: голова в нього була ясніша, ніж у Гассельбахера. Номери, немов камери у в’язниці, тяглися вздовж усіх чотирьох боків прямокутної галереї; внизу, в бельетажі, вилискували дві лисини. Він пошкутильгав до сходів. Доктор Гассельбахер, кульгаючи, поплентався за ним, та Уормолд був досвідченіший кривий.

— Містере Уормолд! — гукав Гассельбахер.— Я залюбки покладу сто тисяч...

Уормолд був уже внизу, а він ще тільки ступив на перший східець.

Номер 510 був поруч зі сходами. Уормолд одімкнув двері. Невеличка настільна лампа освітлювала порожню вітальню. Уормолд тихенько причинив двері, — доктор Гассельбахер ще був на сходах. Він постояв і почув, як той, гикаючи, прошкутильгав повз двері. Уормолд подумав: «Я і справді мов той шпигун! Це ж казна-що! Як я поясню Гассельбахерові завтра вранці?»

Він ступнув у напрямку спальні, потім повернув назад. Не чіпай собаки, коли той спить! Якщо він потрібний Готорнові, хай Готорн сам розшукує його. Але цікавість перемогла: він таки оглянув кімнату.

На столі лежало дві книжки — два однаковісіньких примірники «Шекспіра для дітей» Лема. На аркушику з блокнота були якісь записи: очевидно, Готорн готувався до зустрічі з ним. «1. Платня. 2. Витрати. 3. Зв’язок. 4. Чарлз Лем. 5. Чорнило». Він хотів був узяти Лема, коли почув:

— Руки вгору! Arriba los manos!

— Las manos,— поправив Уормолд. Зітхнув з полегкістю, побачивши Готорна.

— А, це ви,— сказав той.

— Я трохи спізнився. Вибачайте. Ми гуляли з Гассельбахером.

Готорн був у шовковій піжамі з монограмою на кишеньці. Вигляд мав королівський. Він пояснив:

— Я спав, коли чую: хтось ходить.— Можна було повірити, що його застукали зненацька, бо жаргон кудись зник, наче Готорн забув про нього, надягаючи піжаму.— Ви що, чіпали Лема? — запитав він докірливо тоном проповідника з Армії Спасіння.

— Пробачте. Я тільки хотів подивитися.

— Ну, гаразд. Це свідчить, що у вас є хист.

— Ви, мабуть, дуже любите Лема?

— Один примірник для вас.

— Та я його вже читав колись, і він мені не подобається.

— То не для читання. Хіба ви не чули про книжковий код?

— Правду кажучи, ні.

— Ось я покажу вам, як це робиться. Один примірник лишається у мене. Доповідаючи мені, ви маєте вказати сторінку і рядок, з якого починаєте шифрування. Звичайно, такий код простіше розгадати, ніж механічний, але й це завдасть клопоту всіляким там гассельбахерам.

— Я дуже прохав би вас не чіпати Гассельбахера!

— Коли у вас буде власна контора і цілковита конспірація: сейф з секретним замком, радіопередавач, досвідчений персонал і все таке інше,— тоді ми відмовимось од примітивного коду. Одначе тільки досвідчений криптолог зміг би розгадати такий шифр, не знаючи назви книжки і року видання.

— А чому ви обрали саме Лема?

— Бо це єдина книжка, яку я знайшов у двох примірниках, не рахуючи «Хатини дядька Тома». Я дуже поспішав і мусив купити те, що навернулося на очі в кінгстонській книгарні. Правда, там була ще «Засвічена лампа. Порадник до вечірніх молитов», але я вирішив, що вона буде ненатуральною для вас: адже ви невіруючий.

— А так.

— Я також привіз вам чорнило. У вас є електричний чайник?

— Є. А що?

— Знадобиться, щоб розпечатувати листи. Наші люди мусять бути у всеозброєнні.

— А навіщо чорнило? У мене його вдосталь дома.

— Ні, це симпатичне чорнило — на випадок, коли вам доведеться що-небудь посилати звичайною поштою. Сподіваюсь, у вашої доньки є гачок для плетіння?

— Вона не плете.

— Тоді доведеться придбати. Найкраще — пластмасовий. Стальні залишають сліди.

— На чому?

— На конвертах, що ви будете розпечатувати.

— А на який біс мені їх розпечатувати?

— Ну, може доведеться переглянути пошту доктора Гассельбахера. Звичайно, ви заведете собі агента на пошті.

— Я категорично відмовляюсь...

— Не бунтуйте. Я вже запитав про нього Лондон. Коли ми як слід перевіримо його, тоді побачимо, що робити з його листуванням. До речі, коли у вас не буде чорнила, використовуйте пташиний послід... Я не дуже швидко говорю?

— Я ж навіть іще не сказав, чи згоден...

— Лондон дає вам сто п’ятдесят доларів на місяць і ще сто п’ятдесят на службові видатки, про які доведеться звітувати: оплата агентури й таке інше. Додаткові витрати — лише за спеціальним дозволом.

— Стривайте...

— Від прибуткового податку вас звільняють,— лукаво підморгнув Готорн. Це ніяк не пасувало до його королівської монограми.

— Дайте мені час подумати...

— Ваш шифр п’ятдесят дев’ять тисяч двісті дріб п’ять.— Він гордо додав:— П’ятдесят дев’ять