Читати книгу - "Тихий американець. Наш резидент у Гавані"

— Я взагалі не розумію, чим зможу стати вам у пригоді.

— Ви англієць, еге ж? — швидко спитав Готорн.

— Так, англієць.

— І ви не хочете служити своїй батьківщині?

— Я цього не кажу. Та пилососи забирають у мене надто багато часу.

— Пилососи — чудове прикриття,— зауважив Готорн.— Ваша професія цілком натуральна.

— Так я ж справді торгую пилососами.

— Ну, а тепер,— рішуче сказав Готорн,— перейдемо до Лема...

2

— Міллі, чому ти не їси каші?

— Я більше не їстиму каші.

— А чому це ти поклала в каву лише одну грудочку цукру? Чи не збираєшся ти часом худнути?

— Ні.

— Може, в тебе покаянний піст?

— Ні.

— Ти ж помреш з голоду до обіду.

— Я врахувала це. Доведеться налягти на картоплю.

— Міллі, що з тобою діється?

— Я вирішила економити. Нараз у нічній тиші я зрозуміла, скільки тобі доводиться витрачати на мене. Я навіть чула голос, хоч не наважилася спитати, хто то, боячись почути: «Твій господь». У мене ж якраз такий вік.

— Який вік?

— Коли чують голоси. Мені навіть більше, ніж було святій Тересі, коли вона пішла в монастир.

— Слухай, Міллі, невже ти надумала...

— Ну що ти. Мені здається, капітан Сегура має рацію. Він каже, що я зліплена не з того тіста.

— Міллі, а ти знаєш, як люди звуть твого капітана Сегуру?

— Знаю. Кривавий Стерв’ятник. Він допитує арештантів.

— І він сам тобі про це розказував?

— Ну, зі мною він як те ягня, але в нього портсигар з людської шкіри. Він твердить, що то сап’ян... наче я ніколи не бачила сап’яну.

— Міллі, ти повинна припинити це знайомство.

— Я так і зроблю, але спершу мені треба залагодити справу з стайнею. Ага, знов згадала про голос...

— Що він ще казав, той голос?

— Він сказав,— і серед ночі це було наче одкровення господнє: «Ти взяла на себе важкий тягар, дитя моє. А як відносно Приміського клубу?»

— А до чого тут Приміський клуб?

— Це єдине місце, де я могла б навчатися верхової їзди. Та ми ж не члени клубу... Яка мені радість з того, що кобила стоятиме у стійлі? Капітан Сегура, звісно, член клубу, та ти ж не схочеш, щоб я від нього залежала. От я й подумала, що коли менше їстиму, то допоможу тобі скоротити витрати...

— Навіщо це?

— Тоді ти зміг би придбати сімейний квиток. Запишеш мене Серафіною. Це звучить краще, ніж Міллі.

Уормолд визнав, що в цьому є здоровий глузд; один лише Готорн належав до жорстокого й незрозумілого світу дитинства.

Інтерлюдія в Лондоні

Над дверима однієї з кімнат підземного поверху велетенського залізобетонного будинку, що височів неподалік од Майда-Вейл, спалахнула зелена лампочка. Готорн зайшов до кабінету. Вся його елегантність лишилася на берегах Карібського моря. Тепер, не маючи потреби замилювати комусь очі, він був у далеко не новому сірому костюмі і немовби являв собою сіру частку січневого Лондона.

Шеф сидів за письмовим столом, на якому під зеленим мармуровим пресом лежав один-єдиний аркушик паперу. Біля чорного телефону стояла недопита склянка молока і пляшечка з якимись сірими таблетками, тут же валялася пачка туалетного паперу. Поруч був червоний телефон — для секретних розмов. Чорний піджак шефа, чорний галстук і чорний монокль в лівому оці надавали йому вигляду трунаря, а весь цей підземний кабінет скидався на склеп, мавзолей чи домовину.

— Кликали, сер?

— На кілька слів, Готорне. Всього на кілька слів.— Здалося, це заговорив факельник, що звільнився нарешті від своїх похоронних справ.— Коли ви приїхали?

— Тиждень тому, сер. У п’ятницю вилітаю на Ямайку.

— Все гаразд?

— Можна вважати, що Карібське море — наше, сер.

— А Мартініка?

— Там не виникає труднощів. Адже, як вам відомо, в Форт де Франс ми працюємо разом з Deuxiéme Bureau[84].

— Однак у певних межах?

— Звичайно, лише в певних межах. З Гаїті справа була складніша, та п’ятдесят дев’ять тисяч двісті дріб два уже почав діяти. Я трохи був сумнівався щодо п’ятдесят дев’ять тисяч двісті дріб п’ять...

— Дріб п’ять?

— Наш резидент у Гавані. Особливого вибору там не було, і спочатку мені здавалося, що він не хоче співробітничати. Впертий суб’єкт.

— Такі згодом добре працюють.

— Так, сер. Мене трохи турбують його зв’язки... Є там один німець, Гассельбахер. Перевірка поки що нічого не дала... Діло в Гавані розгортається. Коли я вилітав із Кінгстона, то отримав звідти заявку на затвердження додаткових витрат.

— Це добра прикмета.

— Так, сер.

— Свідчить про те, що фантазія працює.

— Еге ж. Він хоче вступити до Приміського клубу. Це першорядне джерело політичної та економічної інформації. І хоча вступний внесок там дуже високий, я дав згоду.

— І добре зробили. А як з інформацією?

— Правду кажучи, її ще немає, але йому треба дати час для налагодження контактів. Може, я трохи перебрав міри з вимогами про конспірацію.

— Ні, не перебрали. Нічого пускати машину, щоб вона зразу ж вибухнула.

— Мушу сказати, що у нього досить вигідне становище. Хороші ділові зв’язки... навіть з міністрами.

— Ага,— мовив шеф. Він вийняв з ока свій чорний монокль і став протирати його туалетним папером. Та око за склом теж було скляне — ясно-блакитне, наче в ляльки, що говорить «мама».— Чим же він займається?

— Е-е... він імпортує. Різні там прилади й таке інше...

Задля власної кар’єри краще вербувати агентів з солідним становищем. Дрібні деталі про крамничку на вулиці Лампарілья навряд чи досягнуть коли-небудь цього підземного кабінету.

— А чому ж він досі не член клубу?

— Та, знаєте, останні роки він жив майже відлюдником. Сімейні незгоди,