Читати книгу - "Американська пастораль"

— Не можу, не можу я так!..

— Треба… — вмовляв її Швед, і таки вмовив.

Немов чародійною силою (як казала Меррі), у ніч перед відправкою він зачав першокласну маленьку теличку — це був його прощальний жест. Навкруг очей у неї були бурі цятки («В-в-він усім п-п-передав такі очі»). Після нього кожен бик, хай би який породистий, видавався лише нікчемною подобою Графа.

Так от, нехай вона зізналася комусь, що терпіти не може цей дім, і що з того? Він був у значно сильнішій позиції, ніж Дон, а вона — у значно слабшій, ніж він. Він був щасливчиком, а через те аж ніяк не заслуговував на те везіння, що йому випадало; саме з тієї причини він приставав на все, чого б вона від нього не зажадала. Якщо йому щось подобалось, а їй — ні, він ні в якому разі не міг знехтувати її думкою. У Шведовому розумінні тільки так чоловік міг залишатися чоловіком, ну, а такий щасливчик, як він, і поготів! Від самого початку її прикрості забирали в нього куди більше сил, ніж його власні клопоти; здавалося, її розчарування страшні тим, що позбавляли його здатності бути самим собою: варто було йому пройнятися її проблемою — і він уже не міг відсторонено спостерігати, він мусив діяти, якось цю проблему вирішувати. На половинчасті заходи він не погоджувався. Він завжди домагався того, чого хотіла Дон, і робив це від щирого серця; і ця мовчазна щиросердість була його постійним супутником. І тоді, коли його обсідало нараз кілька справ, і тоді, коли треба було зайнятись домашніми чи фабричними проблемами — оперативно розібратися з партацтвом постачальника, з претензіями профспілок чи скаргами купців, відреагувати на коливання ринку чи залагодити якесь закордонне діло, — за першої ж потреби він віддавав увагу малій дочці-заїці, своїй дружині, яка на все мала власну точку зору, батькові, який лише формально відійшов від справ і заводився з півоберта, і йому ніколи не спадало на думку, що весь час працювати з такою шаленою самовіддачею означає працювати на знос. Він переймався таким не більше, ніж землею, по якій ходив. Здавалося, що він не розумів і навіть у хвилини втоми не хотів визнавати, що природна обмеженість його сил — це не конче щось варте догани, бо ж він — не зіперта на дубові колоди стара кам’яниця, якій сто сімдесят років, а створіння проминальне і високоорганізоване.

Так чи інакше, Дон ненавиділа не будинок; вона ненавиділа спогади, від яких не сховатися, всі пов’язані з домом спогади, які, звісно, були і його. Ось Меррі, яка ходить у молодші класи, розляглася на підлозі в кабінеті Дон біля столу, і поки мати підсумовує прибутки свого фермерського бізнесу, вона малює Графа. Меррі — сама зосередженість, як і мама, малює завзято і тихо радіє: вона ж майже доросла, а як ще виросте, то буде зовсім як матуся. Спогади, надто про ті роки, коли вони не були тими, ким стають батьки в дев’яти з десяти випадків (наглядачами, взірцями для наслідування, моральними авторитетами, причепами на прізвиська «Ану-Збери!» чи «Не-Бабрайся-Там!», людьми, чиї обов’язки нагадувати про обов’язки та повсякденні справи); спогади здебільшого про ті часи, коли вони знову відкрили одне одного, вже вільні од протистояння між батьківською владністю і недоладною дитячою непостійністю; миті передиху в родинному житті, коли вони невимушено спілкувались одне з одним.

Перші проблиски ранку: Швед голиться у ванній кімнаті, Дон пішла будити Меррі; для нього не було кращого початку дня, ніж стати свідком цього ритуалу. Меррі росла щаслива, не знаючи, що таке будильник: роль цього пристрою виконувала Дон. Задовго до шостої ранку вона вже поралася у хліві, але о шостій тридцять рівно Дон покидала своє стадо і йшла в дім, вона підіймалася в дитячу, сідала на краєчку ліжка — і починався світанковий ритуал «Пустунка». Починався без слів, Дон просто гладила по голові сплячу Меррі, й це мовчазне дійство могло тривати навіть дві хвилини. Потім напівспівучим шепотом Дон питала дочку: «Може, час оживати?» У відповідь Меррі, не розтуляючи очей, ворушила мізинцем. «Може, ще?» — не відступала Дон. Гра набирала силу, Меррі морщила ніс, облизувала губи, потім ледь чутно зітхала і, як заключний акорд, сідала в ліжку, ладна встати і піти. Це була гра, що зображала втрату: рано чи пізно Меррі покине батьківський кокон, де вона в цілковитій безпеці; рано чи пізно Дон не зможе огорнути захисними чарами ту, кого наразі може захищати. Цей ритуал «Пробудження дитини» проіснував ледь не до дванадцятиріччя Меррі; єдиний з ритуалів раннього дитинства, який погоджувалася терпіти Дон: ані вона, ані її дочка ще не виросли з нього.

Як він любив дивитися, коли вони, мати й дочка, робили щось удвох! Він бачив їх очима батька і буквально відчував, як сила матері перетікає в дочку — і навпаки. Ось вони в купальних костюмах вибігають із хвиль і кидаються — хто скоріше? — до своїх рушників: дружина, яка не так давно сягнула вершини свого розквіту, і дочка, яка щойно вступила в пору цвітіння. Яскраве унаочнення циклічності життя, і згодом йому навіть здавалося, що він цілком пізнав жіночий рід. Ось Меррі, з дня у день допитливіша щодо всього, що стосується жіночності, приміряє на себе біжутерію Дон, а та стоїть коло дочки перед дзеркалом і наводить красу. Або ж: ось Меррі довіряє матері свої страхи: діти з нею не дружать, подруги женуть геть… У миті таких одкровень, в яких не було місця Шведу (дочка довірялася матері, і Дон з Меррі зливалися в єдине емоційне ціле, ховалися одна в другій, як російські матрьошки), він ще гостріше відчував, що Меррі — не копія дружини чи його самого, а самостійна маленька істота. Так, вона схожа на них, ніби їхнє повторення, але повторення нове, удосконалене, багато в чому не таке. В такі моменти від любові до дочки йому аж серце щемило.

Те, що ненавиділа Дон, був не будинок; вона ненавиділа (і Швед це добре тямив) сам спонукальний мотив, саму необхідність мати дім (заправляння ліжок, накривання на стіл, прання фіранок, влаштування свят, розподіл справ на тиждень і розподіл своїх сил), і цей мотив розлітався на друзки разом із магазином Гемліна. Відчутна наповненість буднів, заяложена регулярність, що правили колись за базис усього їхнього життя, збереглися хіба лиш в ілюзіях, у дратівливо-недоступних, більших за життя фантазіях. Усе це