Книги Українською Мовою » 💙 Детективи » Називай мене Мері... 📚 - Українською

Читати книгу - "Називай мене Мері..."

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Називай мене Мері..." автора Андрій Анатолійович Кокотюха. Жанр книги: 💙 Детективи. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 67 68 69 ... 77
Перейти на сторінку:
Питання номер три: для чого вийшла з підпілля й сконтактувала з Нагорним?

— Згодна. Але з цим простіше, Лилику.

— Тобто?

Віра сперлася на лікоть, трохи відсунулася.

— Є нова фігура — така собі Люда, з якою Маша народила в один день. Кінець лютого або початок березня минулого року. Діапазон невеликий. Пологових будинків у Києві не так багато, як може видатись. До того ж навряд чи її помістили в державний. Таким чином, нас цікавлять дорогі приватні заклади. Їх менше, хоч інформацію там роздобути важче. Лікарська таємниця, анонімність, все таке.

— Ні.

Раптове осяяння підкинуло вгору. Кобзар скочив на рівні, як був, голий, пройшовся кімнатою, вимірявши її кроками вздовж і впоперек. Знайшов цигарки, сів, прикрився краєчком ковдри. Закурювати не спішив. Весь час Віра не зводила з нього очей.

— Чому?

— Саме тому, що приватних клінік менше. Мері з дівчинкою ховали, це очевидно. Коли так, Верига не збирався світитися. Згоден, лікарська таємниця і все таке. Але ж відома та впливова особа все одно залишає свій слід. Мільйонер анонімно опікується якоюсь породіллею без певного місця проживання, ще й біженкою з Донбасу. Ні.

— Тоді — як?

— Державний заклад. Не найгірший, вони не однакові за статусом.

— Там приймають згідно реєстрації...

— Проте досить дзвінка з тієї ж «Ольвії», розмови з головним лікарем, посилання на пана Веригу. Породіллю приймають, кладуть під власним прізвищем, так само легко виписують і забувають. Бо в державних лікарнях конвеєр, Віро.

— Мені б не знати, — сіла, потягла ковдру до себе. — Дай телефон. Добре, що робочий день ще не скінчився.

Олег простягнув їй трубку, натягнув штани, светр, взявся нарешті до обіду, який плавно перетікав у вечерю. Поки грів китайську локшину на сковороді, чув, як Віра діловим тоном давала комусь вказівки перевірити реєстраційні записи в пологових будинках номер три та п’ять. Шукати треба Запорожець Марію і жінку на ім’я Людмила, котра народила в один день із нею та лежала в тій самій палаті.

Особу Людмили встановити.

Адресу теж.

Як не вийде там — взяти повний перелік державних пологових будинків і так само прочісувати їх.

— Чекаємо, — сказала, завершивши розмову. — За моїм прогнозом, пізно ввечері сьогодні. Або завтра зранку.

— Краще б завтра, — чесно признався Олег. — Розвантажимо мізки сьогодні.

Не вгадав.

До вечора ніхто не озивався. Вони навіть заснули раніше, ніж планували, перед дев’ятою. Та Вірин телефон дзенькнув по одинадцятій. Вирвана зі сну, відповіла трохи роздратовано:

— Так, слухаю.

Поки Кобзар бурчав, протираючи очі, вона кивала, повторюючи раз по раз «ага, угу». Дала відбій, глянула на Олега переможно.

— Людмила Григорівна Христенко. Адресу скинуть зараз. Тільки не рвися проти ночі, в неї сто процентів малі діти вдома сплять.

10

Жила за містом.

Не дуже далеко, в Чабанах, але трошки пошукати довелося. Переслана Вірі адреса виявилася не актуальною на цей момент. Хоча рік тому все було правильно. Просто минулої осені родина Христенків продала київську квартиру й перебралася в приватний заміський будинок. Благо, нові мешканці мали всі координати. А Людмила погодилася зустрітися, щойно почула про Мері. З нею говорила Віра — передбачила, що дзвінок від жінки заспокоїть іншу жінку з огляду на складну ситуацію, в якій та опинилася.

— Анна справді в неї, — сказала, закінчивши розмову. — Чекає, вперед.

— Підкинеш?

— Не можу, — розвела руками. — Рада б, саму розриває. По службі багато розгрібати. Паперова робота.

— Ненавиджу.

— Тому зрозумієш.

Кобзар зітхнув і зробив єдино можливий зараз крок — набрав Ігоря Пасічника.

Той погодився відразу, як почув, куди й для чого їхати. Підхопив Олега на Шулявці, взяв потрібний курс, пробурчав тільки:

— Я в тебе, Лилику, вже водієм працюю.

— Волонтером.

— Тим більше. Ще й гроші свої плачу.

— Слухай, я в тебе їх не колядував.

— Не сердься, жартую.

— Дурні жарти.

— Згоден, — Пасічник був на диво у гарному настрої. — Як ми вже про гроші, то я знаю цю історію від початку. Й заплатив, аби побачити фінал з місця в першому ряду.

— Враження, Ведмедику, наче для тебе все це театр чи кіно.

— Думай, що хочеш, — легко погодився той. — Але не далі, як учора, ти на пальцях пояснив: за всім стоїть навіть не Нагорний, а інша сила. Хтось все спланував, розставив фігури на дошці. Або — прописав і дав акторам ролі.

— Я цього не казав.

— Не буквально. Я трактую.

Кобзар відмахнувся, опустив скло, закрив. Пасічник наморщив носа, та нічого не сказав. Так рухалися далі, вирулили на Одеську трасу, минули Іподром й незабаром в’їхали в селище Чабани.

Навігатор привів до потрібного будинку. Він виявився одним з останніх на вулиці й виглядав занедбанішим за сусідні. Довкола стояли новіші забудови. Христенки оселилися в двоповерховому, проте зведеному не тепер. Вочевидь, це вплинуло на ціну, вдалося купити дешевше. Тому й перебралися швидко, припустив Олег.

Пасічник погудів. У дворі захлинувся гавкотом пес. Вони чекали хвилин десять, поки їм відчинили й пропустили на подвір’я. Під колеса миттю шаснув рудий кудлатий собацюра, намагаючись показати, хто тут справжній господар. Його зловила за нашийник і відтягнула невисока повнява жіночка, якій однаково можна було дати і тридцять, і сорок років. Зовсім не старалася виглядати краще, вийшла в халаті, вдягненому поверх спортивного костюма, ноги встромила в чоловічі черевики.

— Бігом, тримаю, — поквапила, і Кобзар з Пасічником швидко вийшли, обійшли жінку з собакою, перетнули невеличкий дворик, зайшли.

Всередині виявилося дуже затишно. Сприяла тому саме відсутність свіжого ремонту. Схоже, останній раз помешкання облагороджували років десять тому. Зате оповило теплом, якого часто-густо бракує, коли опиняєшся в доведених «під ключ» оселях з дорогою керамічною плиткою й товстим шаром ламінату під ногами.

А ще тут пахнуло дітьми.

Назустріч із другого поверху вже жваво злазив хлопчик років трьох, тримаючи в кожній руці по іграшковій машинці. Мов по команді з якоїсь із кімнат першого поверху кувікнуло немовля. Естафету миттю підхопило інше, і Олег враз побачив, як помінявся вираз обличчя Пасічника. Він знав, що Ведмедик любить дітей, і любов ця підсилюється неможливістю мати власних. Але щоб так реагувати...

Мабуть, з такою посмішкою праведники проходять крізь райські ворота.

Гавкіт стихнув. Жіночка зайшла, причинила двері. Не дивлячись на гостей, майнувши поглядом по хлопчику, поквапилася на кувікання й

1 ... 67 68 69 ... 77
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Називай мене Мері...», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Називай мене Мері..."