Читати книгу - "Називай мене Мері..."
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Згодна. Але з цим простіше, Лилику.
— Тобто?
Віра сперлася на лікоть, трохи відсунулася.
— Є нова фігура — така собі Люда, з якою Маша народила в один день. Кінець лютого або початок березня минулого року. Діапазон невеликий. Пологових будинків у Києві не так багато, як може видатись. До того ж навряд чи її помістили в державний. Таким чином, нас цікавлять дорогі приватні заклади. Їх менше, хоч інформацію там роздобути важче. Лікарська таємниця, анонімність, все таке.
— Ні.
Раптове осяяння підкинуло вгору. Кобзар скочив на рівні, як був, голий, пройшовся кімнатою, вимірявши її кроками вздовж і впоперек. Знайшов цигарки, сів, прикрився краєчком ковдри. Закурювати не спішив. Весь час Віра не зводила з нього очей.
— Чому?
— Саме тому, що приватних клінік менше. Мері з дівчинкою ховали, це очевидно. Коли так, Верига не збирався світитися. Згоден, лікарська таємниця і все таке. Але ж відома та впливова особа все одно залишає свій слід. Мільйонер анонімно опікується якоюсь породіллею без певного місця проживання, ще й біженкою з Донбасу. Ні.
— Тоді — як?
— Державний заклад. Не найгірший, вони не однакові за статусом.
— Там приймають згідно реєстрації...
— Проте досить дзвінка з тієї ж «Ольвії», розмови з головним лікарем, посилання на пана Веригу. Породіллю приймають, кладуть під власним прізвищем, так само легко виписують і забувають. Бо в державних лікарнях конвеєр, Віро.
— Мені б не знати, — сіла, потягла ковдру до себе. — Дай телефон. Добре, що робочий день ще не скінчився.
Олег простягнув їй трубку, натягнув штани, светр, взявся нарешті до обіду, який плавно перетікав у вечерю. Поки грів китайську локшину на сковороді, чув, як Віра діловим тоном давала комусь вказівки перевірити реєстраційні записи в пологових будинках номер три та п’ять. Шукати треба Запорожець Марію і жінку на ім’я Людмила, котра народила в один день із нею та лежала в тій самій палаті.
Особу Людмили встановити.
Адресу теж.
Як не вийде там — взяти повний перелік державних пологових будинків і так само прочісувати їх.
— Чекаємо, — сказала, завершивши розмову. — За моїм прогнозом, пізно ввечері сьогодні. Або завтра зранку.
— Краще б завтра, — чесно признався Олег. — Розвантажимо мізки сьогодні.
Не вгадав.
До вечора ніхто не озивався. Вони навіть заснули раніше, ніж планували, перед дев’ятою. Та Вірин телефон дзенькнув по одинадцятій. Вирвана зі сну, відповіла трохи роздратовано:
— Так, слухаю.
Поки Кобзар бурчав, протираючи очі, вона кивала, повторюючи раз по раз «ага, угу». Дала відбій, глянула на Олега переможно.
— Людмила Григорівна Христенко. Адресу скинуть зараз. Тільки не рвися проти ночі, в неї сто процентів малі діти вдома сплять.
10
Жила за містом.
Не дуже далеко, в Чабанах, але трошки пошукати довелося. Переслана Вірі адреса виявилася не актуальною на цей момент. Хоча рік тому все було правильно. Просто минулої осені родина Христенків продала київську квартиру й перебралася в приватний заміський будинок. Благо, нові мешканці мали всі координати. А Людмила погодилася зустрітися, щойно почула про Мері. З нею говорила Віра — передбачила, що дзвінок від жінки заспокоїть іншу жінку з огляду на складну ситуацію, в якій та опинилася.
— Анна справді в неї, — сказала, закінчивши розмову. — Чекає, вперед.
— Підкинеш?
— Не можу, — розвела руками. — Рада б, саму розриває. По службі багато розгрібати. Паперова робота.
— Ненавиджу.
— Тому зрозумієш.
Кобзар зітхнув і зробив єдино можливий зараз крок — набрав Ігоря Пасічника.
Той погодився відразу, як почув, куди й для чого їхати. Підхопив Олега на Шулявці, взяв потрібний курс, пробурчав тільки:
— Я в тебе, Лилику, вже водієм працюю.
— Волонтером.
— Тим більше. Ще й гроші свої плачу.
— Слухай, я в тебе їх не колядував.
— Не сердься, жартую.
— Дурні жарти.
— Згоден, — Пасічник був на диво у гарному настрої. — Як ми вже про гроші, то я знаю цю історію від початку. Й заплатив, аби побачити фінал з місця в першому ряду.
— Враження, Ведмедику, наче для тебе все це театр чи кіно.
— Думай, що хочеш, — легко погодився той. — Але не далі, як учора, ти на пальцях пояснив: за всім стоїть навіть не Нагорний, а інша сила. Хтось все спланував, розставив фігури на дошці. Або — прописав і дав акторам ролі.
— Я цього не казав.
— Не буквально. Я трактую.
Кобзар відмахнувся, опустив скло, закрив. Пасічник наморщив носа, та нічого не сказав. Так рухалися далі, вирулили на Одеську трасу, минули Іподром й незабаром в’їхали в селище Чабани.
Навігатор привів до потрібного будинку. Він виявився одним з останніх на вулиці й виглядав занедбанішим за сусідні. Довкола стояли новіші забудови. Христенки оселилися в двоповерховому, проте зведеному не тепер. Вочевидь, це вплинуло на ціну, вдалося купити дешевше. Тому й перебралися швидко, припустив Олег.
Пасічник погудів. У дворі захлинувся гавкотом пес. Вони чекали хвилин десять, поки їм відчинили й пропустили на подвір’я. Під колеса миттю шаснув рудий кудлатий собацюра, намагаючись показати, хто тут справжній господар. Його зловила за нашийник і відтягнула невисока повнява жіночка, якій однаково можна було дати і тридцять, і сорок років. Зовсім не старалася виглядати краще, вийшла в халаті, вдягненому поверх спортивного костюма, ноги встромила в чоловічі черевики.
— Бігом, тримаю, — поквапила, і Кобзар з Пасічником швидко вийшли, обійшли жінку з собакою, перетнули невеличкий дворик, зайшли.
Всередині виявилося дуже затишно. Сприяла тому саме відсутність свіжого ремонту. Схоже, останній раз помешкання облагороджували років десять тому. Зате оповило теплом, якого часто-густо бракує, коли опиняєшся в доведених «під ключ» оселях з дорогою керамічною плиткою й товстим шаром ламінату під ногами.
А ще тут пахнуло дітьми.
Назустріч із другого поверху вже жваво злазив хлопчик років трьох, тримаючи в кожній руці по іграшковій машинці. Мов по команді з якоїсь із кімнат першого поверху кувікнуло немовля. Естафету миттю підхопило інше, і Олег враз побачив, як помінявся вираз обличчя Пасічника. Він знав, що Ведмедик любить дітей, і любов ця підсилюється неможливістю мати власних. Але щоб так реагувати...
Мабуть, з такою посмішкою праведники проходять крізь райські ворота.
Гавкіт стихнув. Жіночка зайшла, причинила двері. Не дивлячись на гостей, майнувши поглядом по хлопчику, поквапилася на кувікання й
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Називай мене Мері...», після закриття браузера.