Читати книгу - "Страх мудреця, Патрік Ротфусс"

Розділ двадцять шостий. Довіра

Хоч я й майже не сумнівався, що за тим зловживанням не стояла Деві, я був би дурнем, якби не зважав на те, що в неї є моя кров. Тож, коли стало очевидно, що для виготовлення ґрама знадобиться чимало часу й сил, я збагнув, що настав час завіта­ти до неї й пересвідчитись у тому, що вона в цьому не винна.

День був жалюгідний: холодний і з вологим вітром, який проникав під одяг. У мене не було ні рукавичок, ні капелюха, і довелося просто надіти каптур і сховати долоні у тканині плаща, в який я щільніше закутав плечі.

Коли я перетнув Кам’яний міст, мені блиснула нова думка: можливо, хтось украв мою кров у Деві. Це було найлогічніше. Треба було пересвідчитися, що пляшечка з моєю кров’ю в безпеці. Якщо вона досі в Деві та її ніхто не чіпав, я знатиму, що Деві до цього непричетна.

Я попрямував до західного кінця Імрі, а там зупинився в корчмі, щоб замовити маленьке пиво й зігрітися біля вогню. Тоді пройшов уже знайомим провулком і подолав вузькі сходи за крамницею різника. Попри холод і недавній дощ, у повітрі досі висів запах згірклого жиру.

Я глибоко вдихнув і постукав у двері.

За хвилину вони відчинились, а тоді з вузької щілини між дверима й одвірком визирнуло личко Деві.

— Ну, привіт, — сказала вона. — Ти у справах чи для задово­лення?

— Головно у справах, — зізнався я.

— Шкода.

Деві відчинила двері ширше.

Входячи, я спіткнувся об поріг, незграбно врізався в Деві й ненадовго поклав одну руку їй на плече в намаганні ви­рівнятися.

— Вибач, — знічено промовив я.

— Вигляд у тебе — капець, — сказала вона, замикаючи двері на засув. — Сподіваюся, ти не хочеш іще грошей. Я не позичаю людям, які мають такий вигляд, ніби прийшли після триденної пиятики.

Я втомлено сів на крісло.

— Приніс твою книжку, — пояснив я, витягнув її з-під плаща й поклав на письмовий стіл Деві.

Вона кивнула на книжку, злегка всміхнувшись.

— Як тобі старий добрий Малкаф?

— Сухий. Багатослівний. Нудний.

— І малюнків там не знайшлося, — іронічно додала Деві. — Але це не стосується справи.

— Його теорії стосовно сприйняття як активної сили були цікаві, — визнав я. — Але пише він так, ніби боїться, що хтось може по-справжньому його зрозуміти.

Деві кивнула, міцно стуливши рота.

— Я теж так подумала, — потягнулася на протилежний бік столу й підсунула книжку до себе. — А як тобі розділ про пропріоцепцію?

— Схоже, він висловлювався з глибокого колодязя невігластва, — відповів я. — Я зустрічав у Медиці людей з ампутованими кінцівками. Малкаф — навряд.

Я придивився до Деві, шукаючи якихось ознак почуття провини, якоїсь указівки на те, що вона застосовувала до мене зловживання. Але нічого не знайшлося. Вона здавалася цілковито нормальною, як завжди бадьорою й гострою на язик. Але я виріс поміж акторів. Я знаю, скільки існує способів приховати свої справжні почуття.

Деві утрирувано насупилася.

— Ти такий серйозний. Що думаєш?

— У мене з’явилося кілька запитань, — розпливчасто від­повів я. Переходити до цього не надто хотілося. — Не про Малкафа.

— Як же набридло, що мене цінують за інтелект! — Деві відкинулася назад і витягнула руки над головою. — Коли вже я зможу відшукати гарного хлопця, якому буде потрібне лише моє тіло? — вона хтиво потягнулася, та зупинилася, не розтягнувшись до кінця, і спантеличено поглянула на мене. — Як на мене, зараз має бути якийсь жарт. Ти зазвичай дієш швидше.

Я кволо їй усміхнувся.

— У мене багато всякого на думці. Здається, сьогодні мені не дорівнятися до тебе дотепністю.

— Ніколи не підозрювала, що ти можеш дорівнятися до мене дотепністю, — відповіла вона. — Але я справді люблю час від часу перекинутися жартами, — Деві нахилилася вперед і склала руки на столі. — То які там у тебе запитання?

— В Університеті ти багато займалася сиґалдрією?

— Особисті запитання, — Деві здійняла брову. — Ні. Вона мені не подобалася. Забагато метушні, як на мій смак.

— Ти начебто не з тих жінок, які не бажають метушитися, — зауважив я й видушив із себе кволу усмішку.

— Оце вже на щось схоже, — схвально промовила Деві. — Я знала, що ти можеш.

— У тебе часом немає книжок із вищої сиґалдрії? — запитав я. — Про таке, до чого ре’ларів не підпускають?

Деві хитнула головою.

— Ні. Зате є непогані тексти з алхімії. Те, чого ти ніколи не знайшов би у своїх безцінних Архівах, — на останньому слові в її голосі з’явилася відверта гіркота.

Тут у мене й склалося все в голові. Деві нізащо не допустила б такої необережності, не дозволила б комусь украсти мою кров. І не продала б її заради швидкого прибутку. Такі гроші їй були не потрібні. Вона не була на мене ображена.

Зате Деві готова продати власні різці, щоб потрапити до ­Архівів.

— Кумедно, що ти згадала саме алхімію, — якомога спо­кійніше зауважив я. — Чула коли-небудь про такий собі сливовий вузол?

— Чула, — спокійно відповіла Деві. — Ще та гидота. Здається, в мене є формула, — вона трохи повернулася до полиці, не встаючи з крісла. — Хочеш її побачити?

Лице її не зраджувало, та всякий може опанувати своє обличчя, достатньо попрактикувавшись. Мова тіла теж її не виказувала. Видно було тільки ледь помітне напруження у плечах, натяк на невпевненість.

Річ була в її очах. Згадавши сливовий вузол, я побачив, як у них щось промайнуло. Не просто впізнавання. Почуття провини. Ну звісно. Вона продала формулу Емброузу.

А чому вона не мала її продавати? Емброуз — канцеляр високого рангу. Він міг би нишком провести її до Архівів. Трясця, та зі своїми ресурсами він навіть не конче мусив би це робити. Всі знали, що Лоррен раз у раз надає доступ до Архівів науковцям, які не належать до Аркануму, особливо якщо їхні покровителі готові сплатити щедру пожертву. Емброуз якось купив цілий шинок,