Читати книгу - "Земля Не пухом. Історія одного геоманта, Сергій Бобрицький"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Повіки Грегора здригнулися, потім очі його розплющилися. І він, наче вийшовши з заціпеніння, звалився на землю. Довгі, гнучкі гілки меллорна потяглися до свого… творця? Батька? Мабуть, творця. Вони ніжно обвили його, створюючи певну подобу одягу, а також стаючи опорою, допомагаючи знову піднятися на відчутно тремтячі ноги.
– Дякую… Дякую, Мелані. – Пальці Архімага ніжно погладили гнучкі гілки. Після цього дерево ніби віддало їх, відокремивши від основної рослини. Таким чином, імпровізована білизна залишилася на чародії, коли він повільно підійшов до свого учня. Учня, що сидів із легким шоком на обличчі посеред замкової площі.
– Ви ж зараз, за фактом, переродилися?
– Ну так. Рослини, Життя. Нескінченний цикл природи. Усе таке інше.
– Але це ж... це ж просто приголомшливо.
– Ага, і забирає прорву сил. Але воно того варте. За кілька років, гадаю, Мелані і сліду не залишить від тутешніх залишків пекла.
– Ви назвали дерево на ім'я?
– А чому ні? Я її створив. Фактично – народив із себе, свого тіла. Плюс, якщо ви, майстре Д'Альбон, не в курсі, то меллорни мають розум. Приблизно лише на рівні дванадцятирічного підлітка. Принаймні, у її даному віці. Підросте тут ще сотню-другу років – може, й ступінь професора в Університеті отримає.
– Скажіть, що ви не серйозно, бароне. – Тепер, крім захоплення, при поглядах на дерево у Леона додалося ще трохи побоювання.
– Якщо вам від цього буде легше спатися післязавтра – то так, Леоне. Я не серйозно.
– А чому саме післяза…ооо, Небеса! Я й забув, кому дякувати за моє безсоння!
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Земля Не пухом. Історія одного геоманта, Сергій Бобрицький», після закриття браузера.