Читати книгу - "Земля Не пухом. Історія одного геоманта, Сергій Бобрицький"

Інтерлюдія Князя Ололота

Ололот, Князь П’ятого Кола пекла, дивився у дзеркало. Брязкальце заходилося дрібною ртутною брижжю від страху. Ще б пак! Не було в цьому манорі пекла жодного нижчого демона, чи, навіть, демона середньої руки, хто побачив би справжнє обличчя Князя – і не перетворився після цього на жахливу, смердючу та безнадійно мертву купу лайна. Звісно, більшість демонів навіть у повсякденному житті і так відповідала усім пунктам цього опису. Окрім, хіба що, "безнадійної мертвості". Так, можна сказати, що у дзеркала, в силу його обов'язків (відображення порочної мармизи одного з наймогутніших демонів цього світу – це вам не абищо!), був певний імунітет від княжого гніву. Але погризена у десятках місць рама, криво прирощена права передня ніжка та невиліковний «шрам» у вигляді двох кігтів, що проходив горизонтально через середину поверхні предмету якби натякали, що навіть цей імунітет не був абсолютним.

Бо не для кого не є таємницею, що справжнє своє обличчя (те, з яким він народився на цьому світі) кожен вищий демон ховає, як страшенну таємницю. Бо ієрархічна близькість до Вулпота Вкрайогидного коїла з ними щось лихе. Тому що, як відомо, сам Перший демон має неабияку близкість з Первородним Хаосом. Пра-пра-правнук, щоб ви розуміли. А Хаос – це такий товариш, що з ним не те, що в розвідку, з ним навіть до громадського туалету ходити лячно. Ніколи не знаєш, що вилезе з тієї пітьми, що одвічно рухається та сповнена несамовито-лячних звуків… Як розумієте, з такими родичами в пеклі може народитися майже що завгодно. Так, інколи результатом стає дійсно гідна подоба, на острах ворогам та заздрість іншим демонам (тобто, також ворогам). Але зазвичай на цей жахливий, похмурий світ з’являється щось таке, що й хизуватися нема чим.

Тому, справжню свою суть кожен Князь пекла демонструє лише у випадку часткової чи повної втрати контролю через сильні емоції. Ну, сильні з точки зору самих демонів, звісно. Бо ці екзальтовані психи навіть у "спокійному" стані нагадують спресовану в одній особі передвесільну метушню середньостатистичної сільської сім'ї кількістю в п'ятдесят людей.

Але для дійсно сильних, серйозних емоцій, має бути і відповідне потрясіння. Як приклад – втрата майже повністю сформованого наземного манору. Втрата ресурсу, що міг би звеличити Ололота майже до рівня його проклятого пращура. Бо ніхто. Ніхто! Жоден з Князів не мав свого аванпосту у Серединному вимірі Ірісу. Ще б якусь сотню років – і він зміг би накопичити достатньо енергії на повноцінний Алтар Жаху. Після чого кожна розумна істота Серединного виміру, що бачить жахіття увісні, чогось лякається чи просто відчуває жах з будь-якого приводу, стала б донором енергії для Князя та його Кола. Невичерпне джерело! З такою кількістю сили він за пару років вже захопив би інші Кола, а потім… хто зна, можливо, спробував би й посмикати батька Вулпота за бороду на п’ятому підборідді.

Так, тепер ця можливість відклалася на невизначений термін.  Але не відмінилася остаточно, бо Ололот не збирався здаватися. Йому і так не аби як пощастило. Бо ніде більше на цьому світі, у Серединному його вимірі не було землі, настільки ж придатної для прориву сил пекла, як Грейткіллс. І той факт, що саме Коло Ололота виявилося «найближчим» – вже було благословенням Хаосу. Принаймні, так думав сам Князь, догризаючи свого дев’ятого слугу, щоб хоч якось скинути стрес та трішки заспокоїтися.

– Ще ррраз, ти, ртутна дурня, відтвори-но мені останні думки того клятого Ррахтовулорва та його загону. Здається, щось там було… цікаве.

– Зззараз, Ваша Страхолюдність. – Пискнув предмет інтер’єру, через силу припинив пускати брижжя своєю поверхнею, зробив її гладкою, а потім – на ній почали проступати різноманітні пики шістьох Архідемонів.

– Так, почнемо з самого Ррахтовулорва, вмикай!

– Величний Княже, допоможи здолати клятого ворога, ця негідна людина…

– Хаосова дупа, що це за скиглення? Не дивно, що він здох! Наступного давай!

– Та хіба ж це удар, зараз ми у відповідь яяяяяяк…

– Наївний йолоп! – Батіг з концентрованої енергії пекла ляснув по дальньому краю зали, знісши собою пару колон та зробивши вакантною посаду княжого мажордома. Ололот все ще гнівався. – Наступний!

– Росстудить твою ж у Вулпота душу мать! Що це за всрата усіма Князями х…

– Наступний! – Гаркнув Ололот. А через хвильку, почухавши волохату потилицю із задуманим виразом морди, додав. – Але оцього десь відклади на майбутнє. Мені подобається його потік думки.

– Як забажає Ваша Страхолюдність. – Якщо ви не бачили, як кланяється п’ятиметрове дзеркало у рамі з пекельного бука, то у вас дуже нудне життя. – Ось останні думки Архідемонеси Сскрассімбри:

–  Що за лайно?! Звідки в Архімага Землі тут стільки сили?!

– Стоп! – Заревів Ололот так, що з його рота впав черговий, недоїдений слуга. Останній, доречі, клепку трохи мав, тож одразу поповз до виходу, відрощувати з’їдене та лікувати моральні травми. Та Князь пекла цього не помічав. Він продовжував ревти. І цього разу в його ревінні лунав похмурий тріумф. – Хаха! Ось ми вже маємо й винуватця! Того, через кого я втратив свій наземний манор. Але… Архімаг Землі? Реально?! Розвідка вже декілька тисяч років ні про що подібне мені не доповідала… – Князь П’ятого Кола поринув у себе, щоб через декілька секунд знов спалахнути люттю. – Тож, ці шість йолопів дали себе вбити Архімагу Землі?! Не Вогню?! Не якомусь паладину Світла, най би Вулпот намотав їх нутрощі собі на ікла. Просто Землі?! Що там у них в Серединному вимірі коїться… Нджо…Ждно… А, хай йому ноги відгризе, що за дурне ім’я – Джон!!!