Читати книгу - "Земля Не пухом. Історія одного геоманта, Сергій Бобрицький"

– Тут, Ваша Страхолюдність.

У величезних апартаментах Князя, де повністю міг би вміститися Йордський Університет, просто перед троном з’явився архідемон. Був він у огидній (бо людській) подобі. Тому що займав при П’ятому Колі одну з найважливіших посад – він був очільником зовнішньої-зовнішньої розвідки Кола. Працював у Серединному вимірі, тому й носив вже декілька сотень років одне й те саме ім’я та обличчя задля маскування. Посада, впроваджена самим Ололотом, мала таку дивну, подвійну назву, бо існував ще очільник просто зовнішньої розвідки. Його відомство стежило за власниками інших Кіл, їх Князьма та архідемонами. Там був нормальний, звичайного вигляду демон з легким та зрозумілим нормальним демонам ім’ям – Ьвсцлув. Була ще десь п’ять тисяч років тому посада очільника зовнішньої-зовнішньої-зовнішньої розвідки, але зараз вона, здається, вакантна. Бо обраний на цю посаду демон, вижбурнутий особисто Ололотом просто у Хаос для спостереження за першодемоном Вулпотом, за весь час так і не надіслав жодного звіту. «Мабуть, підкупили хлопака» – наївно подумав Ололот після декількох тисяч років безрезультатного очікування.

– Скажи мені… Джон, яка зараз ситуація з магічною складовою Серединного королівства Фрідан? Особливо мене цікавлять Архімаги на територіях, що межують з Грейткіллс.

– Вісім бокалів з кров’ю вам до столу, володарю! – Вклонився хазяїну Кола Архідемон. Сказана фраза була одним з найбільш приємних Ололоту компліментів. Бо малися на увазі бокали з кров’ю восьми його братів та сестер. Звісно ж, з логічним висновком, що усі вони вже мертві. Але оригінальності тут не дуже багато – подібне бажання від підлеглих чув кожен хазяїн чи хазяйка одного з дев’яти Кіл пекла. У членів сім’ї завжди схожі певні риси. – Стосовно Архімагів: як володарю відомо, Грейткіллс межує з графством Вагнер, власником якого є Архімаг Полум’я Алрик Вагнер. Він же, власне, є однією з головних причин заморожування нашої експансії. Станом на зараз – це усі найближчі до вашого майбутнього манору Архімаги, про яких я знаю.

Стосовно ж магічної атмосфери у Грейткіллс… За останніми моїми даними, окрім звичного для цієї провінції постійно підвищеного фону, зараз в декількох десятках миль від нашого форпосту спостерігаються неочікувані сплески енергії Землі. Також нещодавно помітили підвищення еманацій Смерті біля Червоного Лісу. Усе інше, наче – у штатному режимі…

– У штатному, кажеш… – Лиховісно прошипів Князь, та помахом кігтистого пальця створив телекінетичні леза. А ті, в свою чергу відокремили від очільника розвідки зайві, на княжу думку, кінцівки. Тобто усі. – Нема Архімагів інших, кажеш…

– Володарю, я не розумію! Ще вчора саме так усе й було, мої агенти ніколи не помиляються…

– А сам ти, шляк би тебе трафив, куди беньки свої дурні подів?! Чим ти там взагалі займаєшся?!!

– Мйж…шов…Скр…Ннст…

– Що ти там лопочеш, паскудо?!

– Вввваша Стрррахолюдність. – Обізвалося зненацька дзеркало.

– Чого тобі? Не бачиш, в мене робоча нарада?!

– Я сссаме з цього приводу, пане. – Мало не розбризкуючи назовні від тремтіння усю закладену в нього ртуть, почало дзеркало. – Я, зззза вашим наказом, доволі часто спостерігаю за людьми. Їх подоби дуже безглузді і незручні. Тож, гадаю, що Ждн… Джон просто не може дати вам відповідь, поки ви продовжуєте ламати хрящі в його горлі. З усією повагою, володарю…

– Хмм… Дійсно?.. – Гнів Князя миттєво змінився хіба не дослідницькою цікавістю. – А якщо так…

Володар П’ятого Кола розстиснув пальці, котрими вже якийсь час стискав шию підлеглого – і той з вдячним шипінням шмякнувся під княжі ноги з п’ятиметрової висоти.

– Так краще, як гадаєш?.. – Кинув зацікавлений погляд на дзеркало Ололот.

– Гадаю, значно, Ваша Страхолюдність. – Трішки сміливіше відповів предмет інтер’єру. – Гадаю, нескінченним проявом вашої мудрості та шляхетності ще було б трішки повернути голову начальника зовнішньої-зовнішньої розвідки. Людська подоба не передбачає можливості дивитися на власного хребта, володарю.

– Вулпотова дупа, яке ж воно тендітне… – Похитав головою Князь, але клацанням пальців змусив голову Джона розвернутися до природнього положення. Щодо відрубаних рук і ніг вирішив поки нічого не робити.

«І так щось я сьогодні зам’який. Так і зневаги від підлеглих дочекатися можна…» – подумав собі Ололот.

 – Най твоє правління шириться до кінця сього Всесвіту, володарю! Вельми тобі дякую! – Прохрипів вже набагато більш зрозуміло Джон.

– Годі дупу цілувати, кажи, де ти вештався до того, як я тебе закликав сюди?!

– Я майже знайшов Сокиру Ненависті, о, володарю наймогутнішого з Кіл. Усе вказує на те, що вона знаходиться у занесеному пісками зикураті одного з давніх царів Халіфату.

– Ти…що? – Немов не розчув підлеглого Ололот. – Чи розумієш ти… Жбон…

– Джон, Ваша Могутність…

– Стули пельку, Макарон! Чи розумієш ти, що якщо це спроба потягти час чи відволікти мене від твого провалу…

– Я все чудово розумію, володарю, але ніколи не брехав вам. Ось, дивіться.

І очільник розвідки Серединного виміру дістав телекінезом (бо руки в пеклі – то така справа: зранку є, а під обід вже й нема) з карману своєї мантії химерний, кривий кристал брудно-сірого кольору. Всередині кристалу вирувало щось схоже на грозу з періодичними спалахами.