Читати книгу - "У давній давнині були створіння, Кіяш Монсеф"

Перебравши купу погризених щурами паперів, я вже хотіла здатися. Я не відчувала, що хоч трохи наблизилася до відповіді. Я не була впевнена в тому, що знайду щось, крім понищеного паперу й токсичної цвілі. Досі оте «йди за грошима» мене нікуди не привело — загалом, тому, що грошей було обмаль.

Все ж я запхала всі переглянуті папери у великий сміттєвий пакет і взялася переглядати наступну купу. Годиною пізніше я покінчила з нею й перейшла до останньої. Якби існував якийсь грошовий слід, який можна було б відстежити, то він мав починатися тут. Я підняла перший чек, глянула на дату, і хвиля нудоти накрила мене.

Це були медичні рахунки. Ці документи датувалися тим роком, коли померла моя мама.

Цей рахунок, видрукуваний на стерильному бланку лікарні, викликав потік згадок. Жахлива лінолеумна плитка у приймальні, блювотно-зелена і смугаста, як шматки ліверної ковбаси. Фото гірських потоків і густих лісів, що прикрашали коридори, повністю затуляли стіни. Візерунки дірок на панелях підвісної стелі в кімнаті, де лежала моя мати. Напівпрозорість її шкіри.

Я відчула важкість у шлунку, згадуючи нестерпну одноманітність її днів там. Там не було ні відпочинку, ні комфорту. Стільці занадто жорсткі й вузькі. Простирадла й ковдри надто тонкі й надто шорсткі. На кожній поверхні відчувалася якась ворожість. Постійно щось дзижчало, чи гуділо, чи клацало, чи пищало.

У деякі дні ми залишалися там годинами. Я робила домашні завдання в кутку кімнати, іноді згорбившись на кріслі, іноді сидячи на своїй куртці на огидному лінолеумі, а мама читала книжки, які мій батько приносив для неї. Іноді ми розмовляли, а іноді батько виходив до китайського ресторанчику, розташованого на тій же вулиці, що й лікарня, і приносив мені лапшу «чао-мінь», яєчні роли з кисло-солодким соусом, щоб я поїла у вестибюлі. А в декотрі дні по мене приходив хтось чужий — татів приятель чи один із працівників клініки, — а мій батько залишився.

Я не думала про це вже багато років. Я не згадувала про ці почуття, а тепер вони, ці незнайомці, заполонили мене. Я викинула цей рахунок геть, запхала його глибоко в сміттєвий пакет, шкодуючи, що взагалі побачила. Я розірвала останній стос, зостаючись зосередженою, впертою й розлюченою. І за якийсь час я таки знайшла дещо.

Один зім’ятий чек із забігайлівки «OK Diner» на П’ятдесятій вулиці у Лаббоці, штат Техас. Чашка кави, тарілка картоп­лі фрі. Час: 3:15 ночі, через три місяці після смерті матері, і того самого дня, коли було знайдено тіло Венса Коґланда в підсобці його ломбарду.

Тієї ночі я багато думала про свого батька і про всі таєм­ниці, які він забрав із собою. Що він мав на увазі, коли сказав Девіду, що збирається все виправити? Чи це мало якийсь зв’язок із п’ятьма необлікованими платежами на користь клініки, що прийшли в один і той самий час, коли бізнес був на межі краху? Чи було це пов’язано зі смертю Венса Коґланда? Чи він справді хотів помиритися зі мною, і якщо так, то що це взагалі означало? Чи, може, він мав на увазі неспокійну тварину, що била об підлогу в тому сараї в Ітаці?

Я думала про гроші. Чи надходили вони від людей на подобу Стоддардів? Чи від людей на взірець Гораціо чи Феллсів? Я завжди вважала його принаймні чесним лікарем, але наскільки чесним він був насправді? Що знаходиться в кінці цього грошового сліду, і чи наблизить він мене до з’ясування, хто його вбивця?

Я гадала, що саме пов’язувало Венса Коґланда й мого батька. Мені було цікаво, чи був батько там, коли помер Коґланд. На якусь мить я подумала, чи не вбив його мій батько. Я не могла уявити, щоб він був убивцею, але що більше я відкривала для себе його світ, то більше розуміла, як мало я знала про нього.

Я думала також про Меллорін, що спала далі по коридору, яка ніколи не переставала вірити, що духи відгукнуться на її заклинання. Невже мені доведеться стати такою, як вона — непохитною у своїй вірі? Чи змогла би я, навіть якби справді хотіла того, стати такою?

Я думала про Себастьяна. Мої почуття до нього з часом ставали лише складнішими й заплутанішими. Його серце здавалося таким великим, таким чистим, таким вразливим. Я збиралася розбити його — я відчувала, що так і буде. Я боялася цього.

Я думала про своїх друзів, учителів, про людей, яких бачила щодня. Я усвідомлювала, як багато я про них не знаю. За ними крилися цілі життя, сповнені невидимих чудес, боротьби і, можливо, чудовиськ.

Мені раптом дещо спало на думку. Вісім років тому, як розповіла мені Джейн Ґласс, щось прокинулося. Вісім років тому мій батько був у Лаббоці. Чи не було вбивство Венса Коґланда сигналом? Чи було того самого дня в кімнаті з батьком і Коґландом якесь створіння? І якщо так, що це означає?

Коли я вже засинала, то відчула відлуння дикої сили єдинорога: дрож у колінах, швидке калатання серця. Він був у мені. Він завжди був там, але тепер він ожив. Він біг.

Напівсонна, я гадала: якщо випустити стрілу крізь час і потрапити в той момент на галявині, коли дівчина звільнила єдинорога з мисливської пастки, то яким би був шлях стріли, і через що іще їй би довелося пролетіти, щоб потрапити звідси туди. Мені було цікаво, що означало б те, що я, єдина з-поміж усіх людей, стала тією, хто пустив стрілу.

Розділ двадцять четвертий. Чайна

Наступного ранку я зробила знімок квитанції з Лаббока й відправила його Ерзі з повідомленням: «Він був там».

Через хвилину мені зателефонували.

— Видається, ніби твій батько став свідком убивства, — сказала Ерза. — Принаймні.

— Що це має означати? — запитала я.

— Додай два плюс два, Маржан.

— Мій батько не був убивцею, — відповіла я.

— Найвірогідніше, ні, — сказала вона, — але він знав убивцю.

— Є ще дещо, — сказала я.

Я розповіла їй про п’ять дивних грошових виплат.

— Дати й суми, — сказала вона.

Я надала їй всю інформацію, яку мала. На іншому кінці лінії запала тиша.

— Ерза? — запитала я. — Ви тут?

— Так, — відповіла вона.

Попри те, що саме вона була тією, хто стежив за мною, попри те, що вона майже вкрала єдинорога в мене з-під носа, я відчувала жаль, наче я якимось чином зрадила її тим, що зателефонувала Феллсам.

— Мені… — почала говорити я.

— Не треба, — перебила вона. — Ми