Читати книгу - "Новий світ. Провидиця. Книга 2, Вікторія Хорошилова"

— Нічого йому не буде! — підірвався на ноги брат.

Алексу показали на гору подарунків. Він сторопів. Старшого брата потішив його вираз обличчя.

— Не переживай, вони всі підписані. Залишилося кудись скласти.

Алекс зняв із пояса нову сумку і розкрив її.

— Заодно випробую.

Було дуже цікаво спостерігати, як у маленьку сумку поміщаються всі коробки. Алекс тільки їх усі перерахував, щоб потім усе дістати і нічого не забути. Після цього повела його гуляти коридором і на вулицю. Він прикривав нас щитами і відводом очей так, щоб діти не помітили. Тейлін тільки посміхався, явно відчував, що це ми, але проходячи зі своїми хлопцями, не видавав нашої присутності.

— Магістр чує магію, — пояснив мені друг. — І наш запах вловив. Добре, що вважав його "пристойним" і не зупинився.

— А що означає непристойним?

— Здогадайся, — хмикнув Алекс.

— А, це... — усміхнулася. — Нас покусають за це, і братці будуть першими.

— Це точно, — тихо розсміявся Алекс.

Після того, як проводила друга, мене спіймав Дерек і міцно обійняв. Принюхався і зітхнув якось надто сумно.

— Не ревнуй мене до Алекса, — попросила брата.

— Я намагаюся, це інстинкт. Ти ростеш на моїх очах, була такою маленькою, зараз стаєш карколомною красунею.

— Ти мені лестиш, — сказала зніяковіло.

— Нітрохи. Може тобі повернутися в місто?

— Тільки якщо ти готовий до того, що мене намагатимуться або вбити, або зґвалтувати.

— Чого?!

— Брате, я ж бачу майбутнє, і поки воно мене не радує. Так, я можу відбитися і вже навіть упевнена, що зможу дати в зуби і не тільки, і не дати себе образити. Але доля, дама вперта і показує, якщо я повернуся в місто найближчі років двадцять, мене там уб'ють. І неважливо, хто це буде, сусіди чи бандити, які захочуть помститися моїй родині.

— А що буде через двадцять років, крім твого повноліття?

— Ви з татом і дідусем більшість спіймаєте, когось уб'ють у переділі влади інші угруповання. Тоді залишаться тільки сусіди, але тоді буде трохи простіше. Я бачу, що впораюся. Після останньої нашої вилазки з дідусем і посилення щита з сусідньою державою, вони притихли.

Хотілося ще сказати, що через двадцять років братові буде трохи не до мене, він намагатиметься не збожеволіти, з маленькою дитиною на руках. У видінні миготіли двійнята, і один був у брата, інший у його дружини. Щоправда її обличчя поки не бачила. Але жили вони в батьківському домі. А в дідуся скоро буде ще один малюк, маленька донька. Перед сном зайшла до батьків.

— Тату, ти сестру хочеш?

На мене так здивовано подивилися. А потім батько розсміявся.

— Коли?

— Думаю, нам через кілька місяців тільки скажуть. Вони ще самі не знають. Але можемо сказати, завтра в гості прийдуть.

Уранці, коли дідусь із Надією і Тімом прийшли в гості до фортеці, трійнята Тейліна побігли за ворота тишком. Я тільки хотіла піти повідомити про це їхньому батькові, відкрився портал і вийшов дідусь із родиною. Коли побачила Надію, у мене обличчя витягнулося.

— Не роби таке обличчя, — простонала жінка, — так, я дуже погладшала!

— Та нічого подібного! Ти просто вагітна. Шкода, що я у видінні не уточнила, який термін, думала, що ви обидва не знаєте ще. Буде мені наука, уважніше розглядати.

— Не смішно!

— Я серйозно! Ви хіба не помітили зміни в аурі та запах? А серцебиття?

Дідусь із дружиною переглянулися. А Тім уже обійняв мене і заявив:

— А я їм казав, що сестра буде, вони думали, вигадую.

А я стою і розумію: у дядечка Тіма теж дар передбачення. Закрила на кілька секунд очі і швидко беру себе в руки. Обняла міцно малого.

— Ти сестрі ім'я вибрав?

— Звичайно! Люся або Марія. Не можу між двома визначитися.

— А якщо в тебе сестер буде кілька то, як старшу зватимуть?

— Люся звичайно!

Дідусь стоїть ошелешений. Але швидко взяв себе в руки.

— Мамо! — покликала я.

— Що вже сталося? Оу, скільки вже?

— Маїта, не знущайся, не знаю!

— Ясно, пішли за мною, зараз дізнаємося. Ліє, де трійнята?

— У ліс втекли, я не встигла попередити, портал відкрився. А я за ними ганятися не буду! Мені дорогий мій хвіст.

А трійнята вже тупають назад. Щось вони надто швидко. Але в кожного в руці по шматку медових сот.

— От ласуни! І як вас дикі бджоли не зжерли?

— Шкура товста, — сказав один із трійки. — Хочеш?

— Ага, трохи.

Мені дали шматочок відкусити. Підійшов батько трійнят, хмикнув на те, як малеча наминає медові соти, і басовито запитав:

— А татка пригостити? Задобрити за вашу втечу?

Батькові видали припасений великий шматок медових сот.

— Де ви їх тільки дістали і ще так швидко?

— А тут біля стіни був вулик, учора чули, як хтось із солдатів скаржився на диких бджіл. Ми сьогодні підійшли і сказали, що переселимо бджіл, в обмін на мед. Вони погодилися. Дідусь нам показував, як це робити безпечно, і ми парочці солдатів підказали, як обкурити димом вулик і переселити королеву бджіл на нове місце. Вони за нею полетіли, а нам більшу половину медових сот віддали.

— Ну хоч не самі полізли, уже молодці, — облизуючись сказав Тейлін.

А потім побачив Надію і мало не поперхнувся.

— Ну вітаю, Теос.

— Ось тільки сьогодні нам очі й відкрили, — пробурчав дідусь і лагідно в моєї мами запитав — Ну що, Маїта?

— Що-що, все добре, у вас ще кілька місяців підготуватися морально. Ліжечко не викинули?

— Ми все віддали... — сказала розгублено Надія — я всі маленькі речі роздала. Навіщо їх тримати вдома? І така перерва немаленька тим більше. Я вже трохи забула, що до чого. Тімко дуже самостійний уже.

— Когось мені це нагадує, — сказав Тейлін.

— Магістр Оур теж буде в захваті, — дідусь Теос, витріщивши очі, дивиться на мене здивовано.

А малий досі стоїть, притулившись до мене. Так незвично, що я вища за дітей. Зазвичай я нижче за всіх була.