Читати книгу - "Заступниця Баби-Яги, Марина Орєхова"

Я нервово зковтнула. Невже все так погано? Він явно знає про цей амулет. Якби розпитати його детальніше, хто і для чого може його збирати?

— Хто міг би хотіти його викрасти та для чого, ви знаєте?

Вольдемар присів назад на ліжко.

— Це могутній артефакт, Яно. Петрівно, — по батькові він додав, ніби схаменувшись.

— Можна просто Яна, — перебиваю його. 

Так приємно просто чути своє ім’я, як в нормальному світі. Яною Петрівною я була лише в школі, яку ненавиділа. Яною Петрівною були вимушені називати мене монстрики, яких я вчила уму-розуму. Неприємно асоціювати Вольдемара, дорослого вдумливого чоловіка (назвемо його так) з дурнуватими підлітками.

— Добре. Тоді звіть мене Воля, бо я не дуже полюбляю своє ім’я.

І це не дивно. Воля хоч і звучить кумедно, та все одно краще ніж повний варіант. Що ж, якщо він знає про редікс, то самий час розпитати його і про Чорний ринок? Раптом мої здогадки не такі вже й дурні?

— Злодій може спробувати збути артефакти. Можливо, є сенс пошукати зниклі частини на Чорному ринку?

— Звісно, можна пошукати на Чорному ринку, але це настільки відомий артефакт, що навряд чи його можна буде так легко продати навіть нелегально. Інша справа, що окремо частинки не мають жодної сили.

— Тоді хто міг хотіти його вкрасти, як гадаєш?

— Насправді, я й гадки не маю, кому це могло б знадобитися. Але це точно хтось несповна розуму, божевільний! — вигукнув він збентежено.

Сироти побігли по шкірі. От тепер мені страшно. Раптом це якийсь маніяк серед магів? Що як він полює на артефакт, щоб знищити весь ліс?

— Чому? Що буде, якщо зібрати амулет? Тобто я знаю це в загальних рисах, звісно, але…

— Дух Лісу буде в повній владі того, хто збере амулет та муситиме виконувати його накази.

— І що це означає? — обережно перепитала я, намагаючись зрозуміти, що це в дідька за артефакт такий і навіщо його взагалі створили.

— Зачарований ліс сьогодні — це нейтральна територія, прихисток для всіх магічних істот будь-якого рангу й дому. Це осередок найрізноманітнішої магії, а все тому, що Дух Лісу лишається вільним та нейтральним, бо походить від усіх п’яти стихій, включаючи ефір, але при цьому не належить до жодної. 

П’ятьох стихій? Ефір? А я думала, їх чотири… Треба запитати в Лесани. Ну це вже щось. Хоча легше від того не стає… Отже, Дух Лісу нейтральний зараз…

— А що буде, якщо певний маг захопить його? — продовжує пояснювати Воля.

— Він перестане бути нейтральним? — припускаю я.

— Саме так. Ліс зміниться.

— І це все?

— А цього замало, Берегине? — він здивовано округлює очі. — Власне, можуть бути й інші застосування цього артефакту, але тут я не настільки розбираюся…

Він знову встає з ліжка та починає намотувати круги по кімнаті, тепер склавши зап’ястя за спиною, як лектор на парі, що неохоче відповідає на питання аудиторії.

— Може, це хтось з представників домів? Кожен з них представляє певну стихію… Хтось з них хоче захопити владу?

— Все може бути, — задумливо пробуркотів він. — Вам треба негайно діяти.

— Але що я маю робити? Влаштувати обшуки у кожного з домів? Чи самостійно караулити ті частинки, що лишилися. Треба, до речі, з’ясувати, яку ще частинку викрали…

— Вам вирішувати, Яно. Я б на вашому місці зосередився на збереженні тих частин, що лишилися. Бо навіть без однієї з них, шкоди від артефакту не буде.

Я угукнула, а сама продовжувала сидіти розгублена.

— Ну можна накласти додаткове закляття захисту та чергувати у схованці…

— Схоже, таки доведеться чергувати. Якщо хтось з домів – винуватець у цьому, тоді мені потрібен хтось ззовні.

— Просите мене про допомогу? — він лукаво посміхнувся. — А я думав, відьми, як ви, аж занадто горді, щоб просити про допомогу.

Ну це не на городі застрягти… Мова йде про дещо більше, Вольдемарчику. Про гідність вже навіть не йдеться. Мені треба якось протриматись до повернення Ядвіги, а сама я точно не впораюсь. На війні усі засоби хороші, а у мене тут війна з невидимим ворогом. Головне, що найбільша таємниця все ще лишається при мені. Звісно, це ризик залучати його напряму. Якщо він розкусить мене, то все може статися ще швидше.

— Ні, не прошу.

Вольдемар явно здивований моїй відповіді. Дивно повів бровами та зупинився як вкопаний. Чесно кажучи, я теж здивована, але інтуїцію ще ніхто не скасовував.

— Тоді я прошуся сам. Вам потрібна допомога, Яно! Визнайте це. До того ж це справа наша спільна. Якщо порушиться гармонія, постраждають усі істоти, що живуть у лісі. А я серед них. Зачарований ліс — це мій дім, і я не дозволю комусь нашкодити йому.

Здаюся. Переконав. Я випадково довірила йому таємницю, але, може, це й на краще? Мені стало трохи легше. Якщо вже довірилася, то треба використовувати його на повну та безглуздо відмовлятися від допомоги. До того ж він видається надійним, сумлінним та й вмотивованим.